Розділ 14

— Зійдіть зі стежки, — різко сказав Дракон. — Обі­йдіть — у північному напрямку чи у південному, немає значення. Але не проїздіть площею і не зупиняйтеся.

— Що це за місце? — запитав Марек.

— Поросна, — відповів Дракон. — Або те, що від неї лишилося.

Ми повернули коней і взялися на північ, обираючи дорогу крізь ожину та руїни невеличких убогих хатинок, які осідали на своїх балках, із проваленими солом’яними дахами. Я постаралася не дивитися на землю. Її щільно вкривали мох і тоненька травичка, а ще до сонця тягнулися високі молоді дерева, що вже розросталися вгорі та розбивали сонячне світло на рухливі, мінливі плями. Та були обриси, досі наполовину сховані під мохом — то тут, то там із землі виривалася рука кістяка; білі кінчики пальців пробивалися крізь м’який зелений покрив, який відбивав світло та холодно виблискував. Над хатами, якщо глянути в той бік, де мав бути сільський майдан, розкинулася величезна сяйлива срібна крона, і мені було чути далекий шурхітливий шепіт листя серцедерева.

— Хіба ми не могли б зупинитися та спалити його? — прошепотіла я Драконові якомога тихіше.

— Звичайно, — сказав він. — Якби ми послуговувалися вогнесерцем і негайно відступили тим шляхом, яким прийшли. Це було б мудро.

Він не стишував голосу. Та принц Марек не озирнувся, хоча декілька вояків поглянули на нас. Коні повитягали шиї, тремтячи, і ми швидко поїхали далі, залишивши мертвих позаду.

Ми зупинилися трохи пізніше, аби дати коням відпочити. Вони всі були втомлені, рівною мірою від страху та дороги. Стежка розширилася довкола ділянки болотистої землі, кінця весняного потічка, який тепер, коли перестала текти тала вода, висихав. Іще текла, дзюркочучи, невелика цівочка, що збиралася широким прозорим ставком над дном із каміння.

— Чи безпечно дати коням попити? — запитав Дракона принц Марек, і той знизав плечима.

— Чом би й ні, — сказав він. — Це не набагато гірше, ніж ставити їх під дерева. Після цього їх усіх у будь-якому разі довелося б забити.

Янош уже зісковзнув зі свого коня; він поклав руку тварині на ніс, заспокоюючи її. Він смикнув головою по колу.

— Це ж навчені військові коні! Вони варті стільки срібла, скільки важать.

— А очищувальний еліксир вартий стільки золота, скільки вони важать, — сказав Дракон. — Якщо ти відчував до них ніжність, то не мав вести їх у Пущу. Але не надто переймайся. Є можливість, що цього питання не виникне.

Принц Марек важко на нього поглянув, але не сперечався; натомість відвів Яноша і став його заспокоювати.

Кася стала край галявини, там, де тягнулося далі трохи оленячих слідів; на ставок вона не дивилась. Я замислилася, чи не бачила вона ще й це місце під час свого тривалого мандрівного ув’язнення. Вона пильно вдивлялась у темні дерева. Дракон пройшов повз неї, поглянув і заговорив; я побачила, як вона повернула до нього голову.

— Цікаво, чи знаєш ти, що він тобі завдячує, — несподівано сказав Сокіл за мною; я здригнулася та повернула голову. Моя кобила жадібно пила; я схопилася за повід і трохи наблизилася до її теплого боку. Я нічого не сказала.

Сокіл лише підняв одну вузьку брову, чорну і ладну.

— Запас чаклунів у королівстві не є необмеженим. За законом дар ставить тебе поза васальною системою. Ти маєш право на місце при дворі, уже зараз, як і на покровительство самого короля. Тебе взагалі ніколи не мали тримати у цій долині, а тим більше з тобою не мали поводитись, як із наймичкою, — він махнув рукою на мій одяг, провівши нею вгору та вниз. Я вдягнулася так, як мала би вдягнутися, перш ніж піти збирати щось: у високі чоботи для ходіння багнюкою, вільні робочі штани, пошиті з мішковини, а на все це накинула брунатну сорочку. На ньому й досі був білий плащ, хоча злоба Пущі була сильнішою за те заклинання, яке він використав, аби зберегти його чистоту у звичайних лісах; на його краю було видно обірвані нитки.

Він неправильно зрозумів мій сповнений сумніву погляд.

— Твій батько, мабуть, фермер?