— Тепер уже знаю, тепер я розумію. І… тобі було сумно… що мене немає?
— Сумно? — вигукнув він. — Марисе! Ось тобі докази! Ось! — сягнув до однієї кишені, до іншої, обшукав скрізь.
— Певне, я ці листи залишив у Людвикові на столі. Але прочитаєш завтра.
— Ти писав до мене, Лешеку? — здивувалася дівчина.
— Не до тебе, щастя моє! — заперечив він, прикусивши вуста. — То були прощальні листи. До батьків, до друзів. Я приїхав учора, нині вранці написав їх. А ввечері…
Він глянув на чорні шибки, до половини засипані снігом.
— О цій порі… мене б уже не було.
— Лешеку! — нажахано вигукнула дівчина.
— Нащо мені було жити без тебе!
Обнялися, і сльози спливали великими краплинами по щоках, змішуючись у спільний струмочок. Плакали над лихим минулим, над любовним смутком, розпачем, який вигорів у них дощенту, плакали над своїм щастям, таким великим, таким усеосяжним, що їм здавалося, наче вони в ньому загубилися, такі крихітні й несміливі.
Розділ XVII
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XVI“ на сторінці 10. Приємного читання.