Розділ X

Знахар

Спокійно минало життя в млині старого Прокопа Шапеля, що його всі звали Прокопом Мельником. Погідне блакитне небо відбивалося в гладенькій поверхні тихих ставів, медово пахли липи, добра жива вода лискучим струменем спливала на велике млинове коло, неначе нескінченна дзеркальна стрічка, розбиваючись на лопатях на зеленаві прозорі уламки, дедалі дрібніші й біліші, які перетворювалися внизу на кошлату піну, бризки й шумовиння.

Унизу вирувало, нагорі монотонно воркотіли задоволені й ситі від хліба жорна, у корита сіялося пухке дорогоцінне борошно. Лиш устигай мішки підставляти під цей хлібний струмінь.

На пізньому переднівку роботи в млині було небагато. Біля третьої пополудні наймит Віталіс перекрив воду, і колесо, звільнене від тягаря води з розмаху обернулося ще раз і другий, заскрипіли дубові осі, скреготнуло в залізних шестернях, грюкнули жорна й залягла тиша. Лише борошняний пил безгучно спускався з-під даху й стелі горища на землю, розставлені мішки, ваги, осідав шаром, який до ранку іноді сягав і півпальця.

Інші, несумлінні мельники, і це борошно продавали людям, та старий Прокіп наказував змітати його для худоби й іншої живності, тож його корови, кінь, свині, качки, гуси й кури матінки Агати виглядали вгодованими, наче в панському маєтку.

Після третьої робити в млині було вже нічого, і о цій порі знахар Антоній Косиба зазвичай збирався до містечка. Обтрушував одяг від борошна, надягав чисту сорочку, руки й обличчя вмивав біля корча над ставком, де був найзручніший спуск до води, і йшов до Радолишок.

Хворих улітку було небагато, та й ті приходили переважно ввечері, як сонце зайде, коли, як відомо, люди вільніші.

Останнім часом усі домочадці, а передусім жінки, помітили в знахаревій поведінці великі зміни. Він якось почав більше про себе дбати, черевики чистив гуталіном до блиску, купив дві кольорові блузи, підстригав бороду й волосся, яке раніше спадало йому на плечі, мов у попа.

У Зоні не було жодних сумнівів щодо того, чого це він так чепуриться. Безпомильний у таких випадках жіноцький інстинкт уже давно їй підказував, що досі байдужий до жіночих чарів Антоній Косиба, певне, приглядів собі в містечку якусь бабу. Спершу всі думали про Шкопкову, власницю крамниці, та невдовзі з’ясувалося, що це не так. Антоній, хоч і відвідував крамницю, проте бачився там тільки з молодою дівчиною, яка у Шкопкової була за продавчиню.

Бачила й Зоня її не раз, і її аж сміх забирав і гнів, коли вона думала про ті зальоти.

— Ех, ти, старий, — говорила вона, придивляючись до знахаря. — І чого це тобі закортіло? Хіба ж вона для тебе? Та схаменися! От, що! До якої роботи вона вдатна? Ходиш до неї та й ходиш, а що виходиш? Тобі баба потрібна здорова, роботяща, а не така білоручка.

— Точнісінько така, як ти, — підсміхалася Ольга.

— А хоч би й так! Хоч би й так! — Зоня войовничо брала руки в боки. — Я й не відпираюся. Чим я гірша за тамту? Що не така молода? То й що? Ти сам подумай, Антонію, нащо тобі така молода? Та ще й із містечка! З фанаберіями. У капелюшку. Гріх тобі буде!

— Та замовкни ти, дурна! — озвався нарешті роздратовано знахар.

І йшов геть, бурмочучи:

— І що в цієї дурепи лишень на умі!

Насправді Зонине базікання він уважав переливанням з пустого в порожнє. Він і в гадці не мав брати собі дружину. До жінок відчував неприязнь, проте ніколи не замислювався над її походженням, побоювався їх і трохи зневажав. Та коли йшлося про Марисю з Радолишок, справа була цілком інакшою. Марися була геть не схожою на інших. Настільки несхожою, що йому здавалося недоречним саме порівняння її з жінками взагалі. Сама Зонина думка про його одруження з Марисею була такою безглуздою, що й згадувати не варто. Якщо він і згадував, то лише щоб зрозуміти, звідки таке зродилося в її недолугій голові.

Що він бував у крамниці? Ну, бував, то й що з того? Що часом якийсь гостинець Марисі дарував? А хіба йому не вільно? Що любив з нею побалакати? Певне, що волів з Марисею, аніж із кимсь іншим, але не на те, щоб дурниці молоти… Біднятко, дівчина, майже дитина, ще й самотня, сирітка. Хіба є щось погане в його сердечності? Тим більше, що все це від щирого серця, без жодної корисливості? Зрештою, він відчував, що й вона його щиро полюбила. Якби було інакше, хіба вітала б вона його завжди так радісно, хіба затримувала б у крамниці надовго, звіряла йому свої печалі й негаразди?

А останнім часом їх у Марисі не бракувало. Із самого понеділка вона була мовби пригасла, а коли настав четвер, Антоній Косиба відразу помітив, що вона плакала.

— Що ж, дитинко, — запитав він, — знову лихі люди жити не дають?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ X“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи