Розділ XVI

— А куди ж вони поїдуть, пане?

— Я сам їх відвезу.

— То ви від’їжджаєте, пане інженере?

Лешек нічого не відповів і пішов до виходу.

— Стривайте, — зупинив його садівник. — Але ви наказали зрізати майже всі квіти. Це, звісно, мене не стосується. Але я не певен, чи пані…

— Добре. Скажіть пані й запитайте, чи вона не проти.

— Пані поїхали автомобілем на станцію й повернуться лише до обіду.

— Тоді запитайте в неї по обіді, Яне. Я теж поїду лише по обіді.

Лешек не сумнівався, що мати погодиться навіть на щонайбільше спустошення в оранжереї. Звичайно, вона відразу здогадається, нащо йому ці квіти.

Повернувся до себе й узявся писати листи. Найдовший був до батьків. Короткі й сердечні — до кількох друзів, офіційний — до поліції й нарешті — до пані Шкопкової. Цей останній був для нього особливо важливим. Адже він мусив цілком виправдати Марисю в очах мешканців містечка.

Лешек саме дописав, коли у двері постукала економка, пані Михалевська. Учора вона не встигла привітатися з Лешеком. Старенька так запрацювалася перед святами! А тепер довідалася, що відразу по обіді Лешек виїздить, тому покинула пироги, віддаючи все на ласку й неласку кухаря, аби тільки побачитися з паничем і висловити свою радість, що знову, слава Богу, бачить його здорового. Почала розповідати, як усі в околиці розпитували про нього, хто що казав, хто що зробив…

Лешек слухав її базікання і йому спало на думку, що ця жінка, жива хроніка цілого повіту мусить знати про те, про що йому не хотілося запитувати в містечку.

— Люба Михалесю! — мовив він. — Маю до вас прохання.

— Прохання?

— Так. Ви не знаете… — голос йому затремтів, — можете сказати… де… поховали…

— Кого?

— Де поховали цю дівчину, що загинула в тій катастрофі?

Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима.

— У якій катастрофі?

— Ну, разом зі мною! — нетерпляче відповів Лешек.