Розділ XX

Потяг, відсапуючись, зупинився на маленькій станції. Був ясний, сонячний ранок. Дахи будинків укривав товстий шар снігу, гілки дерев згиналися під його вагою. Широкий краєвид, що відкривався з перону, здавався чимсь святковим у свій білизні й сліпучості, усе неначе усміхалося й вабило своєю пухнастою, лагідною тишею.

Професор Добранецький стояв, вдивляючись у білу далечінь. Він так давно не був на селі. Цей пейзаж першої миті здався йому чимсь штучним, якоюсь зумисне реалістичною декорацією, претензійною й досконалою настільки, що це видавалося неправдоподібним. Минуло кілька хвилин, перш ніж у пам’яті зринули давні почуття, давнє знайомство із цим щойно відкритим світом, старі знайомства…

Адже він народився на селі, там провів дитинство і юність.

«Теж амнезія, — думав він. — Людина, що живе міським життям, забуває про цей світ. Потрапляє у хворобливий ритм кар’єри, роботи, гонитви… І просто не знає про існування цієї тиші, погідності… цієї іншої землі, де правда так щиро промовляє до людини не з радіорепродуктора, не з чорних літер газет… Так, усе це забувається…»

Почув за собою рипіння снігу й голос:

— А ви, пане, певне, до Радолишок?

— Ні, до Людвикова. Чи можна тут знайти якісь сани?

— Чом би й ні? Можна. Якщо накажете, то я побіжу до Павляка, а він миттю запряже.

— Будь ласка.

Оте «миттю» тривало чи не годину. Поїздка до Людвикова неторованою дорогою — іще півгодини. Коли сани нарешті спинилися біля палацу, був уже полудень. Почувши гавкіт собак, у дверях показалася Михалеся і, затуливши очі від сонця долонею, придивлялася до незнайомця.

— Ви, певне, у справах на фабрику? — запитала вона.

— Ні. Я хотів би побачитися з паном Чинським.

— Тоді прошу досередини. Але нікого немає вдома.

— Нічого. Власне, мені потрібно побачитися з нареченою пана Чинського, панною Вільчурівною.

— Її теж немає.

— Немає?

— Так! Усі поїхали до Радолишок.

Професор Добранецький завагався.

— А повернуться швидко?