Розділ XVI

І враз йому видалося, що він осягнув таємницю своєї долі, бо нею має бути велике, всеосяжне щастя, що його він ніколи не зміг би відповідно оцінити, якби не ці страждання, не цей безмежний розпач, у якому переродилася його душа.

І замислився: адже в житті його не раз спіткали радощі, успіхи, удача. Він усе це сприймав як належні йому, природні й звичайні речі. І не пригадував, щоб бодай одного разу відчув удячність, щоб прокинулося в ньому бажання додати до звично проказуваних щодня молитов хоч би одного подячного зітхання. Невже потрібні були ці тяжкі випробування, аби він навчився цінувати ці великі дари? Заслужити на них, зрозумівши їхню цінність? Дозріти для сприйняття такого щастя?

Так він собі думав, і що думки в нього, як завжди, мусили виражатися діями, то на першому ж роздоріжжі, біля хреста спинив коні, аж ті задніми копитами загребли сніг, кинув віжки кучерові, вистрибнув і, з непокритою головою вдивлявся в маленьку бляшану, почорнілу від іржі фігурку Христа.

— Дякую Тобі, Боже, дякую Тобі, Боже! — шепотів він.

Лешек завжди вважав себе віруючим, уважав тим певніше, що його ніколи не мучили жодні поважні сумніви. Із дитинства вихований у релігійному дусі, він ніколи не відзначався особливою ревністю, і хоча й не занедбував релігійної практики, визначеної Костьольом, проте дотримувався її мінімально. Ось чому для нього самого ця молитва під хрестом на роздоріжжі була явищем незвичайним. Досі він не знав, що таке молитва, і які глибокі відчуття вона може породити.

Коли він знову сів у сани, то відчував, як у ньому щось утишилося, заспокоїлося, проясніло. Він більше не думав погано про материн вчинок, зате намагався зрозуміти її. І водночас зросло усвідомлення щастя, яке на нього чекало.

Радолишками поїхали чвалом і звернули на гостинець, що провадив до Прокопового млина. Коли під’їхали, насувалися вже ранні зимові сутінки.

Біля дверей стояв наймит Віталіс.

— Тут мешкає панна Вільчурівна? — запитав Лешек.

— Хто?

— Панна Вільчурівна.

— Не знаю. Тут такої немає. Хіба що це панна Марися?

— Так, так! — Лешек вистрибнув із саней. — Де ж панна Марися?

— Та пішла до містечка. Дорогою сюди ви б її могли зустріти.

— Але не зустрів. Чи швидко вона повернеться?

— Певне, швидко.

— Тоді я почекаю.

Із дверей визирнула Зоня.

— Якщо ви такі ласкаві зачекати, то, мабуть, зручніше буде в кімнатах. Або, може, у прибудові, у Марисі… Будь ласка, сюди.

Вона витерла руки фартухом і провела Лешека до кімнати в прибудові. Знайшла на припічку сірники й засвітила лампу. Лешек роззирнувся довкола. Тут було бідно, але чистенько.