Розділ XVI

За вікнами падав лапатий сніг, дедалі густіший і густіший.

«Щоб вона тільки не заблукала», — хвилювався Лешек.

І раптом почув тупання в сінях. Був упевнений, що це вона. Стояв посеред кімнати й чекав. Двері відчинилися. Марися зупинилася на порозі, скрикнула й замалим не впала, якби він вчасно не підхопив її. Тримав ув обіймах, обсипав поцілунками вуста, очі, від доторку його рук танув сніг на її пальтечку.

Марися поступово опритомнювала.

— Кохання моє єдине, — шепотів він. — Щастя моє… Нарешті ти зі мною, жива й здорова, і моя… Усе піднялося проти нас, але тепер нас ніщо не розлучить, ніщо не розділить… Певне, ти думала, який я поганий, що забув тебе… Але це неправда! Присягаюся, що це неправда! Скажи, що ти мені віриш!

Марися притулилася до нього.

— Вірю, вірю, вірю…

— І кохаєш мене досі?

— Кохаю. Кохаю дужче, ніж будь-коли раніше.

— Сонце моє! Скарбе мій! А скажи, ти ж не думала про мене погано?

Помітив у її очах вагання.

— Поганого не думала, — озвалася вона врешті. — Ні. От тільки було мені страшенно сумно. Я так чекала… Так страшенно чекала… Стільки днів.

— Повір мені, — споважнів Лешек, — що ти однаково щасливіша за мене. І я стільки днів пережив, але вони були стократ, тисячократно важчі, ніж твої. Бо я нічого не сподівався.

Він замовк, а тоді додав:

— Мене ввели в оману.

Марися похитала головою.

— Не розумію.

Йому було складно наважитися розповісти правду. Нарешті видушив:

— Від мене приховали, що ти видужала. Ні, я не думаю, що то був лихий намір. Спочатку твій стан був безнадійний, а потім… Адже ніхто не знав, що ти для мене — весь світ. І мені нічого не сказали.

Марися кивнула, і в очах у неї зблиснули сльози.