Розділ VIII

У містечку Радолишки, там, де вузенька вуличка, що носить імення Наполеона, збігає до Другої Ринкової площі, названої площею Незалежності, стоїть двоповерховий будиночок із червоної цегли, а в ньому на першому поверсі розташовані чотири крамнички. Найбільша з них і найкраща, наріжна — власність пані Михалини Шкопкової. У крамничці можна купити канцелярські товари, поштові й гербові марки, нитки, стрічки, ґудзики, словом, галантерею, а також тютюн та цигарки.

Щоразу, приходячи до Радолишок, Антоній Косиба саме в крамничці пані Шкопкової купував тютюн, цигаркові гільзи й сірники, а ще шовкові нитки.

Сама пані Шкопкова рідко бувала в крамниці. Найчастіше в четвер, бо то ж базарний день. Зазвичай удома в неї було повно роботи із чотирма дітьми й чималим господарством. У крамниці їй допомагала молода дівчина, сирота, що за кімнату, харчі й десять злотих на місяць виконувала обов’язки продавчині чесно й сумлінно.

Пані Шкопкова була здатна оцінити й інші її преваги, передусім те, що Марисю любили покупці. Любили, бо вона з кожним була ввічлива, усміхнена, щира, до того ж, дівчина була вродлива. Ніде правди діти, не один покупець навмисне заходив до крамниці пані Шкопкової, аби погомоніти з Марисею, пожартувати й позалицятися до неї. Пан провізор з аптеки, секретар гміни, ксьондзів небіж, тутешні поміщики, інженери з фабрики — жоден не проминув нагоди, аби заскочити по пачку цигарок чи листівки.

— А ти, Маринько, дивись, — казала пані Шкопкова. — На першого-ліпшого чи там на жонатого уваги не звертай, та вже як трапиться відповідний мужчина, що тебе вподобає, ти з ним балакай мудро. За такого й заміж можна вийти.

Марися сміялася.

— У мене ще є час.

— Часу нам, жінкам, у цих справах завжди мало. А тобі вже, певне, невдовзі двадцять мине. От і час! Я у твоєму віці вже трирічного сина мала. От лише ким-небудь не переймайся та й зависоко не злітай, бо попечешся. Я тобі напевне кажу! Приміром, отим паничем на мотоциклі! Їздити він їздить, але женитися з тобою навіть не подумає. Я таких добре знаю! Знаю! Очі закотить, за ручку вхопить, позітхає, а потім… гріх тяжкий! Не шукай собі лиха.

— Та що це ви таке кажете! — сміялася Марися. — Мені й на думку таке не спадало.

— Ну, ну! Його батько — великий пан. Власник маєтку й фабрики. Сина з якоюсь графинею оженить. Ти це пам’ятай.

— Звичайно. Я ж нічого. Чого це ви про нього? Якщо вже хтось із клієнтів мені й подобається, — пожартувала вона, — то це той старий знахар із млина.

І це була правда. Марися справді любила Антонія Косибу. Передусім її цікавило його вміння. У містечку про нього різні дива розповідали. Подейкували, що до кого він торкнеться, хоч би й до помираючого, то зцілює, а душу дияволу продав. Іще дехто розповідав, що такою силою його Матір Божа Остробрамська наділила; балакали, що він задурно лікує, і навіть знає такі трави, що досить випити, аби покохати того, хто їх дав.

А він завжди був такий сумний, мовчазний, і мав такі добрі очі.

Та й поводився по-іншому, не так, як інші прості люди. Не плював на підлогу, не лаявся, не перебирав товару. Приходив, знімав шапку, говорив коротко, чого йому треба, платив, казав:

— Спасибі, панночко, — та й виходив.

Так було до одного березневого дня. Знахар зайшов до у крамниці, коли почалася злива.

Глянув у вікно й запитав:

— Чи можна, панночко, тут перечекати, доки дощ не мине…

— Та звичайно, звичайно. Сідайте, будь ласка.