Розділ IX

Десь у середині червня рано-вранці на ринковій площі зупинився великий темно-синій автомобіль. У Радолишках його знали геть усі, бо ж належав він панові з Людвикова. Авто зупинилося біля колоніальної крамниці Мордка Рабинова. З вікон крамнички пані Михалини Шкопкової було добре видно, як спершу вийшов пан Чинський, тоді його дружина й нарешті їхній син, пан Лешек.

Марися відсахнулася. Устигла тільки помітити, що молодий інженер іще більше схуд, і що був убраний у дуже світлий, попелястого кольору костюм, у якому він здавався ще вродливішим, ніж завжди. Дівчина була певна, що двері от-от відчиняться, і пан Лешек увійде. Здивовано відзначила, що серце калатає дедалі швидше. Подумала, що вона, мабуть, почервоніла, і що він іще подумає, наче це через нього.

Вона вже не раз подумки прикидала, як його зустріне. Але тепер, коли він був так близько, не могла пригадати жодного зі своїх планів. Знала одне: що радіє, дуже нерозважно радіє його приїздові.

Сіла за прилавком і заходилася пильно гаптувати. Хотіла, аби він її такою й побачив, коли прийде.

«Найкраще нічого не планувати, — вирішила Марися, — а повестися відповідно до того, як він себе поведе. Адже він може лише увійти й попрохати пачку цигарок… Як звичайнісінький покупець…»

Це був би жахливий учинок з його боку, від самої лише думки про це Марисі робилося невимовно сумно, тим більше, що вона дужче, аніж будь-коли відчувала, що минулої осені повелася з ним нечемно й несправедливо.

«Навіть, якщо він лише попросить цигарки, — думала вона, — я мушу бути з ним увічливою. Хоч би він швидше прийшов!»

Проте він не прийшов узагалі.

Прочекавши отак із чверть години, Марися обережно наблизилася до вікна лише аби побачити, як Чинські сідають до авто. Машина розвернулася й рушила в бік Людвикова.

— Поїхав, — голосно мовила Марися, і в цю першу мить їй стало невимовно прикро.

Лише ввечері, лежачи в ліжку, вона почала міркувати про це, і дійшла висновку, що це ще нічого не означає. Навіть, якщо він і збирався зайти до неї, то не зробив цього вочевидь через те, що батьки поспішали, а він не хотів привертати їхньої уваги до знайомства з нею, знайомства, яке б їм явно не сподобалося. Заснула спокійно.

Проте назавтра біля полудня вона розхвилювалася, почувши знайоме гуркотіння двигуна. Його було чутно вже здалеку. І на Марисине здивування, темп цього гуркотіння зовсім не зменшувався. Справді, мотоцикл із ревом перетнув площу, майнув у вікнах і помчав далі.

«Може, він ще заверне?» — думала Марися, знаючи, що ошукує сама себе.

Стало цілком зрозуміло, що він про неї забув, і що не має найменшого наміру побачити її знову.

«То он воно як… — сказала дівчина до себе. — То й добре…»

Але добре не було. Гаптувати вона не могла. Руки тремтіли. Кілька разів укололася в палець. Ні про що інше думати не виходило. Якщо він поїхав дорогою, то напевне до Зеновичів. Ці Зеновичі — дуже багаті люди, і мають двох доньок на виданні. Про молодого Чинського давно говорили, що він ожениться з однією з них. Але тоді хіба можливі оті чутки про баронесу з Польщі?

«Зрештою, — з гіркотою думала Марися, — Боже мій! Хіба мене це стосується? Нехай собі одружується, із ким хоче. Бажаю йому знайти найвродливішу й найвідповіднішу дружину. Але з його боку це так негарно, що він не зайде навіть перекинутися кількома словами. Я ж бо його не вкушу. І мені нічого від нього не потрібно».

Чинський повертався біля сьомої. Двері крамнички цілком випадково були відчинені, і Марися (так само випадково) стояла на порозі.

Проїхав повз. Навіть не озирнувся. Навіть на неї не глянув.