— Марися, певне, невдовзі прийде. До містечка пішла, — заговорила Зоня. — А ви, пане інженере, бачу, цілком одужали, слава Богу.
— Одужав.
— Це справді щастя. Коли вас і Марисю сюди привезли, то страх було дивитися. Крові стільки, що хай Бог милує! Ми вже й молитви за вмираючими читали. Якби не Антоній! Та що там казати! — вона промовисто змахнула руками.
— Який Антоній? — здивувався Лешек.
— Антоній Косиба, знахар, він тут мешкає.
— Тут мешкає?!
— Ну, а де ж? Але тепер він у в’язниці. Але тут він живе, сюди й повернеться. Це ж якраз тут, отутечки на цій лаві він вас рятував, склеював і зшивав, — захихотіла Зоня. — Криваві плями довелося потому склом зішкрябувати, бо не відмивалися. А її, Марисю, на цьому столі оперував. З вами справи погані були, але для неї вже й надії жодної не було. Вона й не дихала зовсім. Кістки в мозок повпивалися. Доктор, коли вас забирав до автомобіля, то сказав, що їй уже капут. Їй, бідоласі, хіба що труна потрібна, каже, а шкода, бо гарна дівчина. Правду кажучи, цілий тиждень ніхто й сказати не міг, що вона житиме. Антоній навіть чемойдан із тими докторськими штуками вкрав, щоб її рятувати. Доглядав її вдень і вночі. Уже й сам не знав, що вдіяти. Навіть вівчаря з Пічок наказав покликати, щоб той вроки зняв. А вона все як мертва була. Нарешті, коли я білу курку під вікном зарізала, тоді допомогло.
Лешек слухав її дуже уважно, і йому спало на думку, що він, може, неслушно звинувачував матір і доктора Павлицького у свідомій брехні. Мабуть, обоє були переконані, що Марися, яка помирала, коли вони від’їжджали, так і не одужала. Розповідь цієї молодої жінки свідчила на їхню користь. Та пізніше мати явно мусила довідатися, що Марися жива. Чому ж вона тоді не написала йому про це жодного слова? Чому батько не згадував, чому він дізнався про це лише в Людвикові, та ще й зовсім випадково?! У цьому була їхня провина, і він їм цим дорікав. Та зараз його докори послаблювалися почуттям власної несправедливості. Занадто суворо й поспішно засуджував він батьків і Павлицького.
— А чи тепер панна Марися цілком здорова? — запитав Лешек.
— Їй нічого не бракує. Навіть погарнішала, як і колись виглядає, — засміялася Зоня. — От тільки велику гризоту має, бо весь час заплакана ходить.
— Яку гризоту?
— Хіба я знаю? Але клопотів, певне, у неї аж задосить. По-перше, вона роботу втратила через оту хворобу. Пані Шкопкова вже іншу до крамниці найняла. Кажуть, якусь родичку.
— Ну, це дурниці! А що ще?
— Та ж через Антонія. За оту крадіжку і що він, начебто незаконно лікує, його на три роки до в’язниці посадили.
— Це неможливо!
— Можливо, бо посадили.
І Зоня докладно розповіла Чинському, як усе було.
— Радилися ми тут, як його рятувати, але який же тут може бути рятунок, — закінчила вона. — А тепер звиняйте, мені до господарства треба. Марися, певне, хутенько надійде.
І вона вийшла, а Лешек розчулено почав роздивлятися інтер’єр кімнати. У всьому вбачалося Марисине замилування до чистоти й естетики. Скільки ж напрацювалися її бідолашні рученята!
«Відтепер цьому кінець!» — думав він, і його охоплювала невимовна радість.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XVI“ на сторінці 8. Приємного читання.