Розділ IV

У самих Одринах, у маєтку, не було нічого вартого уваги. Великий палац, спалений під час війни, порослий кропивою, лопухами й кінським щавлем, із кожним роком укривався мохом і пліснявою й дедалі швидше руйнувався. Власниця, княгиня Дубанцева, удова колишнього петербурзького сановника, постійно мешкала у Франції й ніколи не приїздила. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки в дерев’яному флігельку, де теж не бракувало слідів занепаду.

Проте довкола простягалася величезна й прегарна Одринецька пуща, тисячі гектарів, густо порослих соснами і смереками, дубами й березами, ліщиною і ялівцем, помережаних вузенькими стежками, на яких частіше видніли сліди вепра чи оленя, ніж коня або людини. З висоти пташиного польоту ці простори скидалися на зелений мінливий оксамит, оздоблений блискучими намистинами. Бо й води тут не бракувало. Малі й великі озера, сполучені захованими у верболозах та вільшанику струмками, були скрізь, тож пущею легше виявилося пересуватися човном, аніж обійти пішки. Човнами ж найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.

І лише до садиби посеред пущі доводилося йти пішки. Будиночок стояв на пагорбі, посеред невеликої галявини, зусібіч оточений високою стіною старого лісу. Жив у будинку пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років лісникував ув Одринецькій пущі, а по смерті залишив синові посаду й усе, що мав. Молодий Окша з дитинства навчався у Вільні, а пізніше в далекій Варшаві, звідки й повернувся з дипломом лісника в кишені, із дружиною й донечкою. Він оселився в батьківському будинку і вже п’ять років, як наділений був у пущі необмеженою владою. Необмеженою, бо його начальник, пан Полешкевич, у всьому йому довіряв, ні в що не втручався й до садиби лісника коли й зазирав, то не для того, щоб книги перевіряти, а щоб побалакати з пані Беатою, Окшевою дружиною, із самим паном Яном у шахи зіграти чи маленьку Марисю посадовити перед себе в сідлі й «повозити» галявиною. Зрештою, це був чи не єдиний гість, що відвідував лісника.

Пан Окша, видко, від батька успадкував вдачу самітника, до сусідів, які, зрештою, жили далеченько, у гості не квапився, то й вони до нього ніколи не їздили. Він охоче просиджував удома, незважаючи на молодий вік, що, зрештою, нікого не дивувало, бо дружину мав навдивовижу вродливу і, як казав лісник Барчук, «дуже віддану», донечку-янголятко й щастя в родині.

Тож виїздив він у справах украй неохоче. Щоразу, коли виникала потреба навідатися до повітового Браслава, чи, крий Боже, до самого Вільна, Ян Окша постійно відкладав від’їзд, може, ще й тому, що трохи «слабував», а поїздки дуже його втомлювали. Бувало, як трохи застудився, то й кров’ю спльовував, і в ліжку доводилося лежати. А що був він доброю людиною, то всі підлеглі дуже його жаліли, бачачи, як він на очах підупадає. Двічі довелося навіть лікаря до нього привозити, а воно й нелегко, та й дорого, бо вісім верст — то вам не абищо. Подейкували люди, що молодий лісник уже не оклигає, зрештою, на те воно й скидалося.

Літом у пущі прегарно. У повітрі розливається міцний запах живиці, повітря тепле, мов у печі, комашок різних стільки, що аж у вухах дзвенить. Погойдуються верхів’я струнких сосон, вітер шумить у кронах прастарих дубів, мох пухнастий, мов килим, ягід та грибів і не злічити, словом, жити й жити! А коли осінь настане, тиша в лісі така, як у костелі під час урочистої служби. Дерева стоять задумані й навіть не відчувають, як листя, мов золоті й червоні пелюстки з них облітає. А взимку все вкриває сніг, високо, глибоко, наростає пухнастими подушками на гіллі, і варто людині перевести подих, на повні груди вдихнути свіже морозяне повітря, як її огорне радість.

Але після зими настає весна. З відталої землі лісової, з-над озер та боліт здіймаються вологі випари, і саме тоді гіршає тим, кого мучать сухоти. Так сталося і з паном лісником Окшею. Зиму він переніс добре, та коли в березні почав танути сніг, він підупав на здоров’ї. І як заслабнув, то вже четвертий тиждень у ліжку лежав, і у спальні приймав звіти від підлеглих єгерів. Схуд так, що ледве впізнати можна було, а при нападах кашлю ним так трусило, що він протягом чверть години й слова не міг вимовити й насилу дихав. І лише піт великими краплинами виступав йому на чолі.

У суботу сталося так, що лісникова дружина вже єгерів більше до нього не пустила. Вийшла до них на кухню, бліда й змарніла, і тихо проказала:

— Чоловікові так погано, що… не можна його турбувати.

І розридалася.

— А якби так лікаря до нього привезти, пануню, — озвався один. — Усе-таки помирати легше буде.

— Чоловік не хоче лікаря, — похитала вона головою. — Я й сама його благала, але він не погоджується.

— Я би-м поїхав по доктора, — пропонував інший. — А панові лісникові можна сказати, що доктор проїздом, цебто по дорозі заїхав.

Вирішили так і зробити, і пані Окша втерла сльози й повернулася до спальні. Після багатьох безсонних ночей вона й сама ледве на ногах трималася. Та наблизившись до ліжка недужого, спробувала посміхнутися й вдати веселощі. Вона боялася, аби Янек не здогадався про її справжні, страшні й болісні думки, котрі шарпали її бідну душу. Коли він засинав, пані Беата падала навколішки й гаряче молилася.

— Боже, пробач мені, не карай, не мстися мені! Не забирай його в мене! Я згрішила, накоїла багато лиха, але пробач! Пробач! Я не могла вчинити інакше!

І сльози текли по її блідому, аж прозорому обличчі, а вуста тремтіли, шепочучи незрозумілі слова.

Але Янек швидко прокидався. Наставав новий напад кашлю, і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було швидко давати лід і ліки.

Несподівано ввечері йому покращало. Гарячка впала. Він попрохав піднести його вище й сів. Без жодних протестів випив склянку вершків і сказав:

— Мені здається, що я житиму!