І визріло, і принесло заспокоєння…
Звичайно, він любив батьків і усвідомлював, якого болю їм завдасть. Він був готовий піти на великі жертви, але думка про приречення себе протягом решти життя на каторгу страждань, яких ніщо не могло применшити, здавалася йому чимсь жахливим і непосильним.
Крім того, він прагнув смерті, саме такої смерті, прагнув як очищення, як покути. Адже він вдерся в життя, у спокійне й радісне життя цієї найпрекраснішої істоти, непроханий, некликаний, майже силоміць. Якби не він, Марися й донині жила б своїм, можливо, простеньким і вбогим, але таким погідним життям. А він порушив її спокій, через нього, зрештою, вона загинула, та ще й після смерті переслідувала її лиха слава. Через нього. А йому не ставало мужності подолати відразу всі перешкоди. Він виявився легкодухим. Затаюванням своїх намірів вирішив забезпечити собі зручне життя. Ціною поголосу про неї!
Це вимагало покарання! І він мусив собі його призначити, бо тільки таким чином можна повернути добре Марисине ім’я, тільки це здатне очистити пам’ять про кохану істоту…
Потяг зупинився на маленькій знайомій станції. На пероні стояла пані Чинська, Тита Зеновичівна, її сестра Анелька, кузен Кароль, його дружина Зулька та ще кілька родичів, які зазвичай приїздили до Людвикова на різдвяні свята.
Удавана посмішка, якою Лешек вітав усіх, нікого не ввела в оману: у найкращому випадку це була звичайна чемність. Усі навмисне гуртом поїхали зустріти його, хотіли відразу розважити, втягнути у свої щоденні безтурботні справи. Лише Анелька мовчки й немовби співчутливо спостерігала за ним.
— Як він змарнів і посмутнішав, — мовила вона стиха до пані Чинської.
— Постарайся його розвеселити і вдавай, наче не помічаєш у ньому жодних змін, — пані Елеонора потиснула їй руку. — Він завжди тебе дуже любив.
Четверо саней під’їхали до людвиковського палацу, неначе веселий, галасливий весільний поїзд. Протягом усього дня Лешека й на мить не залишали самого. У вітальні лунало радіо навпереміну із грамофоном.
Нарешті після вечері Лешек пішов до себе. У кімнаті за час його відсутності нічого не змінилося. Він занепокоєно зазирнув до шухляди. Марисин щоденник лежав на місці.
Цілу ніч Лешек читав, по кільканадцять разів гортав одні й ті самі сторінки, чий зміст, ба, навіть кожне слово він так добре пам’ятав. Заснув лише на світанку й прокинувся пізно. Слуга приніс сніданок і повідомив:
— Пан зараз на фабриці й просив запитати, чи ви, паничу, не бажаєте туди навідатися?
— Ні, — заперечно хитнув головою Лешек. — Але покличте мені садівника.
— Так, паничу.
— Зараз в оранжереї багато квітів?
— Як завжди на свята. Особливо троянди цього року напрочуд гарні.
Після сніданку прийшов садівник, і вони разом пішли до оранжереї. Лешек вказував трохи здивованому чоловікові щоразу нові квіти, а на закінчення сказав:
— Усі їх зріжте, будь ласка.
— Зрізати?
— Так. І загорніть.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XVI“ на сторінці 4. Приємного читання.