Розділ XVI

— От бачиш, синку. Ну, лягай же тепер і спробуй заснути. Уранці будемо вдома. Так… Ти й не уявляєш, як твоя мати стужилася за тобою. Вона завжди намагається вдавати сильну жінку… Але ти й сам знаєш, що під цією зовнішністю криється найглибша ніжність. Ну, спи, сину. Добраніч.

— Добраніч, батьку, — безживним голосом відповів Лешек.

Він згасив світло, проте не ліг. Розмірений стукіт коліс, легеньке погойдування, яскраві смуги іскор на чорній шибці… Тоді він повертався так само. От тільки тоді він прагнув прискорити біг потяга. Віз для неї перстеника на заручини, а для себе — щастя.

У Людвиковській оранжереї, мабуть, уже розквітнув бузок. Так, бузок і запашний геліотроп… Він накаже все позрізати. І може… Там, напевне, лежить глибокий і білий сніг. А на снігу немає жодного сліду. Забутий, маленький горбочок…

Він ітиме цим ніким не порушеним білим шляхом… Буде першим і останнім… Там його мета. А звідти не веде жодна дорога. Покладе квіти, усю могилку вкриє квітами… Може, крізь сніг, крізь товщу землі й дерев’яне віко до неї долине аромат бузку й геліотропу? Вона почує його голос, що повторюватиме найдорожче ім’я, найніжніші обітниці, розпачливі обіцянки? Почує, як слабне, завмирає биття його серця серед конаючих квітів, приготується зустріти його, закине, як колись руки йому на шию й дозволить досхочу дивитися в ці променисті очі? Назавжди, навіки…

І коли Лешек думав про це, його огортала блаженна віра. Який же спокій відчув він, відколи із цим змирився. Щоразу, залишившись сам, він поринав у байдужих, величезних й неосяжних, мов космічна пустка, просторах смерті. Він належав їй до кінця.

Наскільки жахливішим, боліснішим був початок. Щойно Лешек зміг вимовити кілька звуків, відразу запитав у них:

— Що з нею?

Мати здригнулася й коротко відповіла:

— Вона померла, але не думай про це.

А доктор Павлицький додав:

— Розтрощена основа черепа. Із цим не живуть довше, ніж кількадесят хвилин.

І тоді він знепритомнів знову. Щоразу, коли отямлювався, усвідомлення Марисиної смерті здавалася йому запереченням його власного життя. Лежачи із заплющеними очима, він чув, як поруч стиха перемовлялися. Доктор дорікав Чинській:

— Не слід було казати йому, що ця дівчина померла. Це необачно й може згубно вплинути на його нерви.

І відповідь матері:

— Я не вмію казати неправду, докторе. Щодо мене, то я завжди воліла нехай і гірку правду, ніж обман. Зрештою, мій син не відповідає за цей нещасний випадок.

— Я думав, — завагався лікар, — про інше. Він міг мати якісь почуття до цієї Марисі.

— Це неможливо, — перебила його Чинська з таким притиском, немовби саме припущення було для неї образливим.

Фізичний стан Лешека покращувався з кожним днем. У віденській лікарні йому зробили цілу купу рентгенівських знімків, рани й переломи гоїлися добре. Зате психічний стан хворого викликав дедалі більше занепокоєння. Отож, щойно небезпека для життя минула, молодого Чинського перевезли спершу до хірургічної клініки у Відні, а тоді для реабілітації до Аркашона, де веселе міжнародне оточення мало рятівним чином вплинути на Лешека. На жаль, він виразно уникав людей. Не брав участі в розвагах і прогулянках, і хоча машинально виконував усі приписи лікарів, його настрій ніяк не змінювався.

Принаймні зовні це було непомітно. Насправді в ньому зріло невидиме для оточення рішення…