Розділ XI

— Чого? — закліпав знахар.

— Ностальгії, — повторив Лешек.

— Ні, — похитав головою знахар. — Адже це та сама земля, не чужина.

Чинський не був упевнений, тож зауважив:

— Ну, так, але ж люди інші, інші звичаї. Усе-таки нелегко буває акліматизуватися.

Знахар знизав плечима.

— Я мандрував по всій країні. Мій дім скрізь і ніде.

Проте й цим Лешек не вдовольнився. Знахар міг здогадатися про сенс невідомого слова із цілої фрази. Треба було побудувати питання точніше.

— Але тут люди вас люблять, — продовжував він. — Я сам не раз чув. У вас висока фреквентність?

Косиба кивнув.

— Авжеж. Найбільша навесні й узимку. Улітку хворіють менше.

Лешекові закалатало серце. Тепер він був упевнений, що Марисині здогадки виявилися слушними. Та докинув іще:

— Ви б могли нажити маєток, якби не те, що маєте прагнення бути філантропом.

Знахар або не помітив, що йому влаштували іспит, або йому було байдуже до цієї пастки, бо лише добродушно посміхнувся.

— Це не філантропія, — мовив він. — Я просто хочу допомагати недужим, а майна мені не треба. Вам, як людині багатій, складно таке зрозуміти.

— А чому?

— Бо багатство затуманює. Його слід здобувати на те, аби воно в чомусь прислужилося, у чомусь допомогло. Та коли вже його здобудеш, воно заглушує все й примушує людину служити лише собі.

— Тобто із засобу перетворюється на мету?

— Саме так.

— Якщо керуватися цим принципом, то небезпечно взагалі чимсь володіти, бо людина може стати рабом своєї власності?