Розділ XI

— Ти так кажеш, неначе ми повинні підписати формальну угоду.

— А чом би й ні? — Лешек удав здивування. — Прозорі ситуації полегшують стосунки. Я хочу бути звичайним працівником, таким, як пан Гавлицький чи Слупек. Вони мають контракти. У тих контрактах обумовлені стягнення, платня за помешкання й премії. Не бачу причини, чому ви маєте відмовитися від такого контракту зі мною.

Запала тиша. Лешек відчував, що за мить мати знову запитає: «Нащо це тобі?» Тож він кахикнув і додав:

— Відповідальним і сумлінним працівником я можу бути лише тоді, коли знатиму, що мене зобов’язує до цього угода. Інакше мені можна буде згадати, що я син власників, і зрештою моє недбальство чи ледарство батьки мені пробачать. Ви повинні радіти, що я добровільно хочу визначити собі рамці.

— Добре, — замислено відказала пані Елеонора. — Ми подумаємо над цим.

— Спасибі вам, — Лешек підвівся, поцілував матір у руку, а батька в чоло й вийшов.

Він удавав розкутість і гарний настрій, проте тремтів від самої думки про те, що мати здогадається про його наміри й категорично відмовиться. Отож, щоб спростувати будь-які підозри, він почав бувати в поблизьких маєтках, провідувати й далеких сусідів, а повернувшись, переказував батькам новини й плітки, особливо звертаючи увагу на опис зовнішності різних панночок. Батьки мали повірити, що визначеність, якої він прагнув, поєднувалася в його планах з одруженням, і ці відвідини мають за мету пошуки майбутньої кандидатки на дружину.

До Радолишок із Людвикова провадив на захід битий путівець. Наддавши проте із десяток кілометрів, можна було дістатися містечка, їдучи на Божишки чи Віцкуни. Отож Лешек, удавшись до якнайсуворішої обережності, відтоді лише цією дорогою й користувався. Просто до Радолишок він їхав лише тоді, коли своє перебування в містечку міг пояснити необхідністю щось купити. І тоді Чинський мчав як шалений, аби урвати додаткові чверть години для тривалішої розмови з Марисею.

З огляду на свою роботу на фабриці, він частіше мав вільний час по обіді. Отож не раз зустрічав у крамниці знахаря Косибу із млина. Він трохи побоювався цього могутнього бороданя із сумними очима. Лешек був упевнений, що знахар ставиться до нього недоброзичливо чи навіть вороже, хоча Марися й запевняла, що це найдобріша людина на світі.

— Може, він трохи тобі не довіряє, — казала вона. — Але ти сам винен. Якби ти дозволив розповісти йому про наші заручини, я певна, що він відразу полюбив би тебе.

— Тоді я вже волію обачливість, — усміхнувся він. — А на прояви його симпатії готовий почекати. Навіть, коли щось і втрачу.

Марися глянула на нього докірливо.

— Лешеку! Негарно, що ти глузуєш із найпоряднішої людини й мого щирого друга.

— Пробач мені, кохана. Але мені здається, що твої сентименти явно недоречні. Може, цей знахар і справжній взірець усіх чеснот, може, він навіть уміє лікувати, у що я не надто вірю, але ж він простий селянин. Нащо тобі дружба із таким простаком?

Марися похитала головою.

— Нащо мені дружба? Розумієш, Лешеку, у тебе є батьки, і ти не знаєш, що таке бути сиротою. Не мати нікого, абсолютно нікого. Тоді будь-чия рука, простягнута у твій бік, будь-яка, навіть найбільш спрацьована, стає скарбом, великим скарбом. Неоціненним! Ти цього не збагнеш!

— Але я розумію, Марисенько, розумію, — засоромився Лешек. — І нехай мене чорти візьмуть, коли я не винагороджу цій щирій людині того, що він мою єдину, мою найдорожчу… Я ж до нього добре ставлюся.

Марися розповіла Чинському, що пообіцяв їй знахар, коли вона боялася втратити роботу в пані Шкопкової.

— Тепер бачиш, яка це шляхетна людина? — закінчила вона.

Лешека це вочевидь зворушило.