— Я тобі скажу, чого йому треба! Я тобі скажу! Він на твою цноту чатує! От, що! Свою коханку хоче з тебе зробити! А ти, дурна, ще й моргаєш до нього, приваблюєш цього гультіпаку на власну згубу, на свою неславу! А знаєш, що на тебе чекає, якщо ти піддасися на спокусу? Нужденне життя й тяжка смерть, а після смерті вічне прокляття! Якщо власного розуму не маєш, то хоч мене, старої, послухай! Невже ти думаєш, що я собі язиком мелю, бо мені робити нічого? Задля власної розваги? Бодай добра не було із такими розвагами! Мені серце крається, неначе ножем хто коле. Прибігає до мене отака Кропидловська, і вже від порога, де я очі поділа, чи не бачу, що той, як там його, мотоцикол знову біля крамниці стримить? Чого це, мовляв, я свою вихованку від розпусти й зневаги Божої не бережу? То я їй на те: «Люба пані Кропидловська, не ваше то, перепрошую, собаче діло, що і як! А коли хочте правду знати, то он бачте, мені тісто в макітрі підходить, росте, через верх лізе, а я до крамниці маю бігти?» А вона мені на те: «Дивіться-но краще, шановна пані Шкопкова, щоб вам тісто не виросло, бо тим часом вихованці вашій може дещо вирости в причинному місці». Я як таке вчула, думала, що мене нагла кров заллє! А все через тебе! Отак ти віддячуєш за мою щирість, за моє добро… Що кожна пліткарка мені очі колотиме через тебе… Та ще й на старі літа…
Пані Шкопкова так розхвилювалася, що аж заплакала. Марися узяла її за руку й хотіла поцілувати, проте жінка, видко, не на жарт розсердилася, бо висмикнула руку й вигукнула:
— Тут перепросинами не відбудешся!
— Але ж, пані, за що я маю перепрошувати? — наважилася запитати Марися.
— За… за що? — Шкопковій аж заціпило.
— Ну, певне. Люди, чи й така пані Кропидловська, у будь-чому добачать щось погане. А тут лихого нічого немає. Ви дуже несправедливі до пана Чинського. У нього немає таких намірів. Він дуже шляхетна й порядна людина.
— Авжеж, такий до чужої кишені не залізе, — сердито урвала її пані Шкопкова, — та коли йдеться про дівчину, то всі чоловіки однаковісінькі свині.
— Та ні ж бо. Може, інші й так. Не знаю, але він не такий.
— Тобі ще молоко під носом не висхло, от, що! А я тобі кажу: жени панича за двері, коли шануєш свою честь. Честь і мою опіку, — додала вона із притиском.
— А як же мені його виганяти? Сказати, що я не бажаю, аби він до крамниці приходив?
— Саме так.
— То він матиме право мені відповісти, що це не моя крамниця, і сюди будь-хто прийти може.
— Прийти може, але тут не місце теревені правити.
— Хіба що я скажу йому, що ви собі цього не бажаєте.
— Можеш йому й таке сказати.
— А що буде, коли він образиться? Якщо Чинські перестануть у нас купувати, як ото перестали в Пана-добродія?
Пані Шкопкова нахмурилася. Цього вона й сама боялася, і аргумент, хоч, може, і не зовсім щирий, проте вчасно підказаний Марисею, зробив своє.
— Ну, — буркнула вона. — Так не можна. Але чого ти хитруєш. Ти ж таки можеш його позбутися!
— То навчіть мене, як, — наполягала Марися.
— Ну, то я тебе навчу! — поклала край розмові хазяйка, подумки постановивши піти на пораду до ксьондза.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XI“ на сторінці 5. Приємного читання.