Розділ XI

— Марисько! Марисько! Як тобі не сором! Ти мене ображаєш! Оце так ти віриш у мої сили?

— Це не так, — заперечила вона, — я тобі вірю! Але не маю права наражати тебе на це все. Я не хочу стати для тебе тягарем. Я й так уже дуже щаслива…

— О, просто чудово. Ти вже щаслива. А про мене не йдеться! Так? Я можу собі й далі бути нещасним, бо тобі приверзлося, наче ти можеш стати для мене якимсь тягарем! І не соромно тобі! Щоб така розумна й така розсудлива дівчина говорила такі дурниці! І хто тобі взагалі дав право вирішувати мою долю? Вона, бачте, не має права мене наражати! Але, здається, я маю таке право? А я хочу, мушу й край! Невже ти думаєш, що я такий недолугий і конче мушу бути залежним від своїх батьків? Хіба світ не досить великий, щоб ми не змогли знайти на ньому собі місце? Чи ти думаєш, що у випадку домашніх воєн, коли вони вже нам набриднуть, ми не зможемо виїхати деінде? Не бійся! Ти мене ще не знаєш! Я не належу до тих, хто дасть собі в кашу наплювати! Побачиш! Зрештою, немає про що говорити. Я собі постановив та й годі!

І він усміхнувся й знову притулив її до себе.

— І принаймні ти не перешкоджай мені в цій боротьбі, боротьбі за моє і твоє щастя, наше щастя… Бо ти мене доведеш до шаленства, і я стрелю собі в лоба!

— Лешеку! Найдорожчий мій, коханий, — Марися міцно обняла його за шию.

— Побачиш, моя Марисенько, що ми будемо найщасливішим подружжям на світі.

— Так, так, — тулилася вона до нього. Дівчина вже була нездатна думати, заперечувати, опиратися. Вона вірила йому, він подолав усі її сумніви своїм завзяттям і рішучістю.

Лешек витягнув з кишені маленьку коробочку, а звідти вийняв перстеника із сапфірами.

— Оце тобі мій захисний знак, — весело мовив він, надягаючи перстеника на її палець. — Щоб пам’ятала, що ти моя.

— Який гарний!

— Ці камінці такого самого кольору, як твої очі, Марисенько.

Марися довго роздивлялася перстеника, а тоді здивовано й благоговійно проказала:

— То я… заручена?

— Так, кохана, ти моя наречена.

— Наречена… — повторила вона й зі смутком додала: — А я тобі жодного персня подарувати не можу… У мене нічого немає. Останній, матусин, продали… щоб її поховати. Він теж був із сапфірами, і матуся дуже його любила, хоча перстень був недорогий, набагато скромніший за цей.

На очі їй набігли сльози.

— Не думай про сумне, — сказав Чинський. — А я й без перстеника не зможу забути, що став невільником, найщасливішим невільником, який зовсім не прагне визволення.

— Боже! Боже! — прошепотіла вона. — Мені голова обертом йде. Усе сталося так несподівано…

Лешек засміявся.