Розділ XI

— Ну, певне ж, — терпляче притакнув знахар. — Але небезпека виникає лише тоді, коли людина цього не розумітиме, коли забуде про справжню мету.

Марися мовчки прислухалася до цієї розмови й зрозуміла, що Лешек завів її, щоб перевірити свої підозри. Тепер вона більше не сумнівалася в тому, що мала слушність. Знахар Антоній Косиба явно не був простим селянином. Він напевне отримав освіту й перебував свого часу в середовищі освічених людей. Такого самого висновку дійшов і Лешек.

Коли знахар пішов собі, Лешек сказав:

— Знаєш, це дивовижно! Ця людина думає про абстрактні проблеми, уміє логічно мислити й прекрасно розуміє значення слів, яких простолюдини ніколи не вживають. Ручуся, що тут і справді є якась таємниця.

— От бачиш!

— Та справа зараз не в цьому, — продовжував Лешек, — мене найдужче дивує інший бік цього питання. Отже, ця людина безсумнівно обдарована неабияким розумом. Припустімо, що він через якісь невідомі причини вирішив удавати звичайного селянина. Мабуть, йому це було потрібно, якщо він живе як селянин, працює як селянин, вбирається й навіть висловлюється як селянин. І раптом дозволяє себе втягнути у випадкову розмову, в якій дає нам можливість відкрити його освіченість! От, чого я не збагну. Як це так? Він стільки зробив, щоб вдавати простого чоловіка, геть усе, а тут дозволив собі потрапити в примітивну пастку! Якось це не в’яжеться одне з іншим. Схоже, що йому не потрібно більше критися. От чорт! Не дає мені спокою ця загадка!

Марися взяла його за руку.

— От бачиш, який ти недобрий! Ти ж мені обіцяв, що не займатимешся цим. Я б тобі ніколи не пробачила, якби через тебе, а разом із тим і через мене у стрийка Антонія виникли якісь проблеми.

— Заспокойся, кохана. Цього аж ніяк не станеться. Навіть, якщо й з’ясується щось, то це буде нашою таємницею. Зрештою, хіба ж я можу тепер займатися чужими справами? Кохана! А що із цим щоденником?

Марися пообіцяла принести йому свій щоденник, який вона, щоправда, покинула писати років із три тому, проте, він містив мало не щоденні записи ще з дитинства.

Дівчина простягнула йому товстий зошит у коленкоровій обкладинці.

— Я хочу, аби ти це прочитав, — сказала вона, зашарівшись. — Але прошу тебе, не смійся з мене. Колись я була дуже дурненька, і… не знаю, чи з роками мені вдалося порозумнішати.

— Ти найрозумніша дівчина, яку я будь-коли зустрічав, — жартівливо-патетично запевнив її Лешек. — Найкращий доказ, це те, що ти мене розкусила.

— Якщо це для тебе доказ мудрості, — засміялася вона, — то ти сам себе недооцінюєш, коли обрав таке мале казна-що, як я.

— Оце мале казна-що для мене понад усе.

Того ж таки вечора, уклавшись до сну, Лешек відкрив щоденника на першій сторінці й почав читати:

«Мене звати Марія-Йоланта Вільчур. Мені десять років. Мій перший татко помер, а із другим татком і матусею ми живемо в нашій чудовій лісовій хатинці, посеред величезної Одринецької пущі…»

Невправні й нерівні літери утворювали звичайні, прості слова, слова безхитрісні, шикувалися у хвилясті лінії, вкривали сторінку за сторінкою.

Він мимоволі усміхався, а очі заходили сльозами, коли читав ці сторінки, ці любі сторінки, найлюбіші на світі, які дозволяли йому стежити за її маленькими, проте такими важливими радощами, за дитячими, проте такими зворушливими проблемами, за цією світлою душенькою, такою чистою, такою ніжною, такою вразливою, ці сторінки давали йому можливість бачити її дитинство, дівочі літа, збагнути її й ще дужче запрагнути, аби ніщо їх більше не розділяло.