Розділ XI

Чинський кивнув головою.

— Звичайно. Я все передбачив. Знаю, що на нас чекає багато, може й дуже багато прикрощів, глузувань, зневаги. Та маючи вибір, чи зазнати цього, чи відмовитися від тебе, я готовий на все. Із дуже простої причини: я тебе кохаю. А якщо ти цього не розумієш, то видко, я мав ілюзії щодо твоїх почуттів, і ти мене зовсім не кохаєш.

Вона глянула на нього докірливо.

— Я? Я вас не кохаю?

— Марисько!

І він ухопив її в обійми й обсипав поцілунками. Його поривчастість і сила, з якою він притискав її до себе, геть обеззброїли Марисю. Вона не хотіла захищатися й не могла. Була в цю мить неймовірно щаслива й ладна заприсягтися, що відколи світ стоїть, жодна дівчина ще не зазнала такого щастя.

Якщо будь-коли в її думках і виникали якісь дрібні докори на Лешекову адресу, то тепер від них не зосталося й сліду. Звісно, вона не вірила в їхнє одруження. Занадто це було неймовірно. Проте вже те, що він прийняв таке рішення, безсумнівно щире, сама лише його добра воля, лише те, що він переміг себе й зробив це заради неї, свідчило про його шляхетність, глибину почуттів, виняткову природу. Якби Марисю в цю мить запитали, чи може існувати людина, краща за нього, вона б заперечила із чистим сумлінням.

Переміг себе, бо мусив перемогти власну пиху, переконання, що про нього мріють найбагатші й найвродливіші панни, що найкращі родини мріють, аби він був у них за зятя, що мало хто може зрівнятися з ним, коли йдеться про шляхетність народження, багатство, освіту. Адже він так любив знічев’я похвалитися іменами своїх титулованих друзів, з такою зневагою, погордою говорив про людей з містечка.

І раптом він хоче взяти її за дружину. Її, котру навіть у цьому провінційному містечку вважали приблудою, вбогою сиріткою, без рідних, без друзів, крім, хіба що, сільського знахаря, без копійки за душею. Щоправда, у порівнянні з іншими радолиськими паннами вона ліпше освічена і, може, краще вихована, завдяки матері. Та хіба її виховання, освіта й поведінка не вражали б його оточення?..

Її батько, якого Марися втратила в кількарічному віці, здається, був лікарем, її вітчим, котрого вона любила як рідного й називала батьком, був простим лісником, скромним чиновником у маєтку, а мати, хоча й походила зі шляхетної родини, проте тут її знали як вбогу вчительку музики й іноземних мов, а пізніше й узагалі лише як швачку.

Хіба ж такі люди, як Чинські, люди із середовища, де більше, ніж серед справжньої аристократії, звертають увагу на походження й родовід, хіба ж ці люди змогли б погодитися з тим, що їхній син бере собі таку дружину?

Отямившись від першого враження, Марися саме про це й почала говорити Лешекові. Він слухав її уважно, не перебивав, а коли дівчина скінчила, мовив:

— То й що з того? Це якось змінює факт, що ми кохаємо одне одного?

— Ні, цього ніщо не може змінити. Я вас кохатиму завжди, вас одного, аж до смерті! — тихо прошепотіла вона.

— Та видко, для тебе це не так уже й важливо, щоб за це боротися, витерпіти різні прикрощі й негаразди.

Вона заперечно похитала головою.

— О ні! Не про мене йдеться! Я готова на будь-яку жертву, на будь-яку зневагу. Але ти…

— Що я? — запитав він майже розгнівано.

— Ти… це тебе тільки зробить нещасним, знеохотить, зламає…

Він схопився й стиснув руки.