Розділ IX

— А хоч би й так, — Марися втерла сльози. — Адже люди чули, у містечку пліткуватимуть. Де ж я очі подіну?

— Ой, панно Марисе, а нащо ж вам очі ховати? Сумління у вас чисте, без сумніву.

— Не кожен повірить, що чисте.

— Хто сам чесний, той повірить, а лиха людина й у костелі бруд знайде. Та на лихих немає чого зважати. Було та й загуло, минулося. Бачите, — показав він на кошика, — це я до садівника йду полуниць купити. Не підете зі мною? Добрі полуниці, великі. А солодкі!

Марися посміхнулася.

— Спасибі, але мені додому треба…. До побачення.

— До побачення, панно Марисе. А перейматися далебі немає чого.

Дівчина зупинилася й сказала:

— Ви такий добрий до мене… Я цього ніколи не забуду.

Собек скривився й махнув рукою.

— Яке там добрий. Не варто й говорити. До побачення.

І мугикаючи під носом якусь пісеньку, попрямував до садка. Вибрав полуниці, поторгувався, заплатив, повернувся додому. Він обожнював полуниці. Висипав їх у дві глибокі тарілки, розтер у ступці цукор, щедро посипав ним ягоди, аби просякли. Він любив усе робити методично.

Тим часом закип’ятив воду на чай, вийняв з буфета хліб і масло. Це була його вечеря, яка нині, з нагоди суботи, завершувалася такою смакотою, як тарілка соковитих, ароматних полуниць. Другу він залишив на завтрашній обід.

Потому помив посуд, витер, розставив, зняв зі стіни свою прекрасну мандоліну й вийшов.

Улітку в суботні вечори вся молодь була на вулицях, головно на Коров’ячому Променаді. Пан Собек увесь час зустрічав знайомих. Із деким він зупинявся, балакав, жартував, декому лише вклонявся здалека. Проминув Віденську, вулицю Наполеона, потому подався до Трьох Грушок і завернув. Дівчата намагалися залучити його до своєї компанії.

Завжди приємно послухати музику. Проте він відмовлявся й прогулювався сам, бренькаючи час від часу по струнах.

Коли проходив вулицею Вірменською, побачив на ґанку в Лейзора кількох молодиків, що сиділи й курили цигарки.

— Гей, — погукав один, — пане Собеку. Ходіть-но сюди, заграйте щось.

— Щось не хочеться, — зупинився Собек.

— Та чого там не хочеться, — озвався інший голос. — Сідайте до нас, то й захочеться.