Розділ IX

— І все-таки воно вам незручно.

— Чого це незручно? — здивувалася дівчина.

— Ну звісно! Пані Шкопкова наче й добра жінка, а про таку річ не подумала, — співчутливо продовжував Зенон.

— Про яку ж це річ?

— Та про канапу.

— Канапу? — ще більше здивувалася Марися.

— Ну, певне ж, що про канапу. Адже в крамниці прилавок вузький і твердий. Удвох, особливо з молодим паном Чинським, зручно вмоститися на ній нелегко.

Зенонові товариші вибухнули голосним реготом.

Марися ще нічого не втямила, але вже передчуваючи якийсь підступ, стенула плечима.

— Не розумію, про що це ви…

— Про що це я, вона й не здогадується, цнотлива Сусанна, — звернувся Зенон до товаришів. — Зате знає, як це робиться.

У відповідь пролунав новий вибух реготу.

Уся тремтячи, Марися витягла ключ із замка, збігла зі східців і прожогом подалася додому. Коліна їй тремтіли, у голові шуміло, серце калатало в грудях.

Досі ніхто ще не скривдив її так брутально й так огидно. Вона нікому не завдала найменшого зла, нікому лихого слова не сказала. Навіть лихих думок у неї не виникало. І ось маєш…

Вона почувалася, наче на неї вилили цебер брудних помий. Бігла, а ззаду чулися вигуки, сміх і свист.

— Боже, Боже… — шепотіла вона неслухняними губами. — Як же це страшно, як же гидко.

Марися намагалася отямитися й опанувати ридання, що піднімалися з її легень, та не змогла. Добігла до паркана біля саду плебанії й розплакалася.

Вуличка за садками належала до найвідлюдніших. І треба ж було, щоб саме о цій годині начальник пошти в Радолишках, пан Собек, вирішив прогулятися до ксьондзового садівника, щоб купити полуниць. Побачивши заплакану панну Марисю, він спершу здивувався, тоді розчулився й заходився її втішати.

Він здогадувався про причину її сліз, бо ж знав, що молодий Чинський щодня просиджує в крамниці.

«Запаморочив дівчині голову, вона закохалася, а тепер покинув її», — майнуло Собекові в голові.