Розділ IX

— Чого, чого, дурню, мені боятися?

— А того боятися, що зараз тобі пику натовчу!

— Облиште, не варто, — порадив хтось із ґанку.

— Авжеж, що не варто руки каляти, — тим самим тоном підхопив Собек.

— Сам дістанеш по морді! — гаркнув Зенон.

І перш ніж присутні встигли його втримати, скочив із ґанку. У темряві завирувала колотнеча. Почулися кілька глухих ударів, а тоді сильний тріск. Це прегарна мандоліна пана Собека розлетілася на цурки в зіткненні з головою екс-семінариста. Супротивники зчепилися й гепнулися на землю. Покотилися під паркан.

— Пусти, — озвався здушеним голосом Зенон.

— А ось тобі, хулігане, ось тобі, ось, ось, щоб пам’ятав!

Собекові слова супроводжувалися ударами.

— Попався ж ти мені! Ось тобі! Ось! Зачіпатимеш іще дівчат?! Га?

— Не чіпатиму!

— То маєш, аби пам’ятав!

— Не чіпатиму, присягаюся!

— То ось тобі ще, щоб обіцянки не забув! І ще! І ще!

— Рятуйте, браття! — заскімлив Зенон.

Довкола зібралося кільканадцятеро людей, чию увагу привернула бійка. Та ніхто не кинувся на допомогу. Собека всі поважали, і навіть ті, хто не знав, у чому тут справа, припускали, що він має рацію, тим більше, що його супротивником був скандаліст, якого всі зневажали. Зенонові товариші ж не квапилися демонструвати солідарність. У глибині душі вони від початку були на боці Собека. Зрештою, бійку почав Зенон.

— Панове, — озвався хтось із гурту. — Годі, годі!

— Припиніть! — докинув інший.

Собек підвівся із землі. З дому вибіг Лейзор із гасовою лампою в руці. При її світлі стало видко усе спустошення, завдане Зеноновій зовнішності. Він устав у подертому вбранні, очі мав підбиті, з носа текла юшка. Він поворушив язиком у роті й виплюнув кілька зубів.

Собек обтрусив одяг, підняв із землі гриф мандоліни, на струнах якого жалюгідно звисали рештки інструмента, кахикнув і, не кажучи й слова, пішов геть.