Розділ IX

Щоразу, коли пан Лешек був без мотоциклетних окулярів, вона бачила, що його обличчя схудло, змарніло й набуло якогось похмурого, майже затятого виразу.

«Може, його спіткало щось погане?» — занепокоїлася Марися й відразу висварила себе за це незрозуміле хвилювання: чого це вона ним переймається?!

Зрештою, вона до всього збайдужіла. Не підхоплювалася до вікна, почувши гуркотіння мотоцикла чи тупотіння копит, намагалася взагалі цього не чути.

І от, коли вона вже геть утратила надію — сталося.

Це було двадцять четвертого червня. Від самого ранку в крамниці було багато покупців, як завжди в день іменин ксьондза: усі купували вітальні листівки. Школярі, з дитячого садка, із притулку, черниці й інші. Лише біля дев’ятої все вгамувалося, і Марися змогла спуститися до льоху по тютюнові вироби, аби бодай кілька пачок розікласти на вітрині. Поклала до кишені фартушка, і стрімкою драбинкою піднялася нагору. Озирнулася — і аж пополотніла: він стояв за два кроки від неї.

Вона й не знала, чи вирвався в неї крик, не бачила, що з фартушка висипалися на землю пачки із цигарками. Розуміла тільки, що світ вирує в якомусь шаленому, божевільному темпі, і що вона точно впала б, якби Чинський не тримав її міцно в обіймах.

Щоразу, коли вона потім намагалася хвилина за хвилиною, мить за миттю відтворити у своїй пам’яті цю величезну, цю чудову подію — нічого не виходило. Пригадувала тільки гострий, мовби розгніваний погляд його чорних очей, а тоді майже болючі обійми і безладні слова, яких вона тоді не розуміла, але чий зміст проникав їй просто в кров.

А тоді до крамниці хтось увійшов, і вони відсахнулися одне від одного, напівпритомні.

Покупець, певне, вирішив, що вона очманіла. Не могла збагнути, про що йому йдеться, не могла порахувати, скільки він винен. Коли клієнт нарешті вийшов з пакунком, дівчина вибухнула сміхом.

— Я геть очамріла! Що я давала йому замість паперу? Боже! Ви тільки гляньте!

Показувала йому на розкладені на прилавку різні предмети, і сміялася, сміялася, не могла погамувати цього радісного сміху.

Щось у ній тремтіло, щось тріпотіло. Щось зроджувалося до життя, нового, чудового, світлого, крилатого, мов великий білий птах.

Чинський стояв непорушно й захоплено дивився на неї. Колись він написав до неї в телеграмі, що вважає її найвродливішою дівчиною… Але тепер вона була такою прекрасною, якою він її ніколи ще не бачив.

— Оце гарно! Дуже гарно, — говорила вона. — Приїздити стільки разів і не зайти до мене! Я вже гадала, що ви образилися.

— Образився? Ви жартуєте! Я вас ненавидів!

— За що?

— За те, що не міг вас забути, панно Марисю. За те, що ані розважатися, ані працювати не міг.

— І тому, проїжджаючи повз крамницю, ви відверталися в інший бік?

— Так! Саме тому. Я знав, що не подобаюся вам, що ви на мене не звертаєте уваги! Жодна жінка ніколи так до мене не ставилася. Отож я дав собі слово честі, що більше ніколи вас не побачу.

— Тоді ви зробили аж два поганих учинки: спершу дали слово, а потому його зламали.