Розділ VIII

— …і ця послуга, яку ви мені робите, витрачаючи свій дорогоцінний час на розмови з дурненькою й бідною продавчинею з маленького містечка…

— Панно Марисю! Не примушуйте мене сердитися!

— Я такого наміру не маю, пане. Мій обов’язок — це бути ввічливою із клієнтами. І тому я хочу ще раз попрохати пробачення, бо мені треба підмести в крамниці, а пилюка може зашкодити вашому дорогоцінному здоров’ю, не кажучи вже про лондонський костюм.

— То ви он як? — Чинський схопився й зблід.

— Так, пане.

— Панно Марисю!

— Загорнути ще щось? — вона силувано всміхнулася, нахиляючись над прилавком.

Чинський щосили ляснув себе тростиною по халяві.

— Я сам себе загорну, хай йому біс! Прощавайте! Довго ж ви мене тут не побачите!

— Щасливої дороги…

— А хай йому грець! — вилаявся юнак.

Вибіг із крамниці, скочив у сідло й миттю помчав галопом. Марися крізь вікно бачила, як він наче божевільний, перетнув незабруковану площу Незалежності, здіймаючи хмару куряви.

Дівчина сіла й задумалася. Вона знала, що вчинила слушно, що цього зарозумілого панича слід було провчити, і все-таки їй було його шкода.

— Довго я його не побачу… Мабуть, більше ніколи, — зітхнула вона. — Нічого не вдієш. Може, воно й на краще.

Наступного дня, коли вона о восьмій відчиняла крамницю, біля дверей уже чекав лісник із Людвикова. Він приніс листа. У ньому Чинський писав, що йому отруєно всі канікули, а все через неї, що він такого від неї не сподівався, що вона неправильно зрозуміла всі його наміри, що скривдила його й образила, та позаяк і він повівся нечемно, то вважає своїм джентльменським обов’язком попрохати в неї пробачення.

«А щоб потопити всі ці гіркі спогади, — писав він насамкінець, — я їду до Вільна, і так питиму, що мене напевне чорти візьмуть, як Ви того й бажаєте».

— Буде відповідь, панянко? — запитав лісник.

Марися замислилася. Ні, що вона може йому написати?

Нащо це все?

— Відповіді не буде, — відповіла вона. — Перекажіть лише паничеві, що я бажаю йому всього найкращого.