— Теж.
— Нікого?
— Нікого.
— Зате у вас є принаймні те, що вас люди люблять, бо ви їх рятуєте. Це має приносити велику втіху, допомагати ближнім, позбавляти їх страждань. Людина тоді справді почувається потрібного, корисною. Тільки не смійтеся з мене, але я з дитинства мріяла стати колись лікарем. Якби матуся була жива… Я вже приготувалася до іспиту за шостий клас і мала їхати до гімназії у Вільні.
Вона сумно посміхнулася й махнула рукою.
— Ах, що там казати!
— То ви, панночко, вчена?
— Я б хотіла такою бути. А тепер уже запізно. Дякувати Богові й за те, що принаймні хліб мені дав.
На прилавку лежало якесь жіноче рукоділля: серветка з барвистими квітами.
— Я навіть на сукенки й різну одежинку можу заробити. От бачите, гаптую. Це для пані Германовичевої з Пісків.
— Гарно гаптуєте.
— Матуся мене навчила.
Отак вони собі гомоніли з півгодини. Коли дощ ущух, знахар попрощався й пішов. Відтоді він дедалі частіше заходив до крамнички Шкопкової й за розмовами затримувався довше. Панну Марисю дуже полюбив. Уже те, що дивився на неї, на її жваве личко, ніжні рученята, світле, гладенько причесане волосся, справляло йому велику приємність. Голос у дівчини був чистий і дзвінкий, її великі блакитні очі дивилися щиро, до того ж, він виразно відчував, що й вона його любить.
Роботи в млині, як то завжди на переднівку, було мало. Почалися весняні роботи в полі, хворіти й лікуватися часу в людей не ставало. Тож і пацієнти так часто не приїздили.
Тому Антоній ходив до містечка кожні два-три дні. Він не просив щось для нього купити, і це звісно, не залишилося непоміченим у родині Прокопа Мельника.
— Щось тебе тягне до Радолишок, — із притиском зауважувала Зоня.
— А що тягне, — жартував Василь. — Він там, певне, до баби ходить.
— Та ну тебе, розумнику, — знехотя бурчав Антоній.
А що на селі нічого приховати неможливо, то невдовзі всі знали, що Антоній просиджує в крамничці пані Шкопкової.
— Ну, що ж, — знизав плечима Прокіп, коли Зоня йому про це розповіла, — то чоловіча справа. Шкопкова баба хоч куди. Не стара ще, та й гроші є. Вдова торговця. А ти чого носа пхаєш до чужого проса?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Знахар» автора Тадеуш Доленга-Мостович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ VIII“ на сторінці 3. Приємного читання.