Розділ VIII

І сказавши те, поклав на прилавку пакунок.

— Що це таке? — здивувалася дівчина.

— А ви зазирніть, панночко. Воно небагато, але вам згодиться.

Марися розгорнула пакунок і почервоніла.

— Шовк… І браслет…

— Носіть, панночко, на здоров’я й для оздоби.

Марися заперечно похитала головою.

— Я цього прийняти не можу. Ну, ні! Чого б це? Чому ви мені такі подарунки робите?

— Невже відмовляєтеся? — тихо запитав Антоній.

— Але як же я можу від вас узяти! І за що?

— Зроби ласку, панночко. Візьми. Тобі сукня й ці блискітки згодяться, а для мене це велика радість. Наче шматок серця дарую. Не можна відштовхувати. Це з удячності. Удячності за те, що коли до вас, панночко, приходжу, то легше мені якось на душі.

— Але це, мабуть, дорого коштувало!

— Що там коштувало, — махнув рукою Антоній. — Адже ви знаєте, що мені нічого для себе не треба… тобто… я досі так думав, що нічого не треба, а виявилося, що й у мене є свої примхи й забаганки… От, вигадав собі, що треба когось на світі мати, якусь добру душечку, що про неї як згадаєш, то й жити на світі легше людині. Я вже старію. А на старість хочеться тепла. Я тебе, панянко, щиро полюбив. Ну ж бо, бери! Гостинець то не бозна-який, але від щирого серця. Візьми! Ти самотня і я самотній, але моя самотність гірша, бо я старий. Дозволь, панянко, бодай іноді показати, що я тобі добра бажаю.

Дівчину це зворушило. Вона простягнула руки й міцно потиснула його великі спрацьовані долоні.

— Спасибі, спасибі велике, стриєчку Антонію! Я на це не заслуговую, але спасибі.

Увечері, повернувшись додому, вона показала пані Шкопковій отримані подарунки.

— Ти ба, — хитала головою пані Шкопкова. — Дивись, щоб оце твоє передбачення не справдилося.

— Яке ще передбачення?

— А що він із тобою ожениться.

Марися вибухнула сміхом.