Розділ VIII

Якось до млина приїхав мандрівний торговець. Розпакував клунки, і вся родина дивувалася їх вмісту. Чого там тільки не було! І тоненьке фабричне полотно, і ситець барвистий, і шкіряні торбинки, і браслети, і різні намиста. Справжнє багатство.

Жінки від захоплення аж розчервонілися, роздивлялися все, приміряли, мацали. І завзято торгувалися, а торг ускладнювався тим, що торговець брав платню не лише грішми, але й льоном, вовною, сушеними грибами або медом.

Антоній здалеку придивлявся до цього, та коли баби нарешті вгамувалися, зазирнув до клунків і собі. Недовго й вибирав. Узяв відріз шовку на сукню й широкий срібний браслет, інкрустований зеленими скельцями. За це мусив віддати торговцеві чимало мичок льону та добрячий лантух вовни.

Зоня аж почервоніла, спостерігаючи за цим обміном. Вона не мала сумніву, що це для неї. Натомість Ольга була переконана, що Антоній придбав це для малої Наталки.

Та обидві помилялися. Назавтра знахар коло полудня подався до містечка з пакунком під пахвою. Жінки бачили його крізь вікно, і Зоня, як більш запальна, заходилася його лаяти:

— Це для тієї ропухи, тієї старої корови! Бодай він ноги поламав!

Тим часом Антоній живий і неушкоджений дістався містечка. А що в крамниці, як він помітив, зазирнувши у вікно, була якась пані, він почекав, доки та вийде геть, і лише тоді постукав. Панна Марися привітала його, як завжди сердечно:

— Чудова погода, стриєчку! Тепло, мов улітку.

Дівчина називала його стрийком, невідомо, чому. Так їй якось на думку спало. Інші молоді дівчата в околиці боялися Антонія, а вона не відчувала жодного страху. Навпаки, вірила в його доброту й обурено заперечувала щоразу, як хтось переконував її, що знахар із млина з дияволом знається.

— Хто зі злом має справу, — казала вона, — той людей кривдить і живе нечесно. А про нього ніхто нічого поганого сказати не може.

Не існує жодних причин, з яких одна людська істота відчуває симпатію до іншої. Звідки це береться, з повітря чи що. От і Марися не знала, чому полюбила знахаря. Вона просто раділа щоразу, коли він зазирав до крамниці. А того дня раділа ще більше, бо мала до нього прохання.

— Як добре, стриєчку Антонію, що ви прийшли, — мовила вона з усмішкою. — Я вас хочу примусити пообіцяти…

— Як це примусити, панночко?

— А ви пообіцяйте, будь ласка, що виконаєте, коли я про щось попрохаю.

Він погладив бороду й глянув дівчині просто в очі.

— Усе, що зможу.

— То й спасибі вам! Тут на Костельній живе така собі старенька бабуся. Дуже бідна. І от останнім часом ноги в неї так набрякли, що вона геть ходити не може. Вона так мене благала, щоб я вас, стриєчку, попросила, аби ви до неї зайшли й щось порадили.

— Нехай уже, — усміхнувся він. — Піду до неї, хоча я по хатах і не ходжу. Але не задурно.

— Вона дуже вбога, — знічено почала було Марися.

— Не про те йдеться, — перебив її Антоній. — За це, панночко, мусите мені віддячити й узяти цей гостинець.