— Ти почула мої думки. Там, у світлиці. Знаєш, про що я думав. Тож знаєш, хто я такий.
— Послухай, Нератіне…
— Ні. То ти послухай, Йоанно Сельборн. Стефан Скеллен зраджує країну й імператора. Він змовник. Усі, хто тримається з ним, закінчать на ешафоті. Будуть розірвані кіньми на площі Тисячоліття.
— Я нічого не знаю, Нератіне. Я виконую накази… Чого ти від мене хочеш? Я служу коронеру… А кому служиш ти?
— Імперії. Пану де Рідо.
— Чого ти від мене хочеш?
— Аби ти показала розум.
— Іди геть. Я не зраджу тебе, не скажу… Але прошу, йди. Я не можу, Нератіне. Я проста жінка. То не на мою голову…
* * *Не знаю, що робити. Скеллен говорив: «пані Сельборн». Як до офіцера. Кому я служу? Йому? Імператору? Імперії?
А звідки мені те знати?
Кенна відштовхнулася спиною від кута хати, помахом прута й грізним бурчанням відігнала сільських дітлахів, що з цікавістю приглядалися до Фальки, яка сиділа під стовпом.
Йой, у добрячі проблеми я впакувалася. Йой, запахло у повітрі мотузкою і петлею. І кінським гівном на площі Тисячоліття.
Не знаю, чим воно скінчиться, подумала Кенна. Але я мушу в неї увійти. У ту Фальку. Хоча б на мить почути її думки. Дізнатися те, що й вона.
Зрозуміти.
* * *— Вона наблизилася, — сказала Цірі, погладжуючи кота. — Була високою, доглянутою, надто відмінною від решти тієї зграї… Навіть на свій спосіб красивою. І викликала вона повагу. Ті двоє, які мене пильнували, вульгарні простаки, перестали навіть матюкатися, як вона підійшла.
Висогота мовчав.
— А вона, — продовжила Цірі, — нахилилася і заглянула мені в очі. Я відразу почула щось… Щось дивне… Щось в мені наче хрупнуло, ззаду голови, заболіло. Зашуміло у вухах. В очах на мить зробилося дуже яскраво… Щось у мене увійшло, огидне й слизьке… Я це знала. Йеннефер показувала мені у храмі… Але тій жінці дозволити те я не хотіла… Тож я просто відіпхнула те щось, чим вона у мені нишпорила, відіпхнула й викинула з себе, з усією силою, на яку спромоглася. А висока жінка вигнулася і захиталася, наче отримала кулаком, зробила два кроки назад… І з носа її полилася кров. З обох ніздрів.
Висогота мовчав.
— А я, — Цірі підвела голову, — зрозуміла, що сталося. Раптом я відчула у собі Силу. Втратила я її там, у пустелі Корат, відреклася від неї. Пізніше не могла черпати, не могла користатися. А вона, та жінка, дала мені Силу, майже увіпхнула зброю в мою руку. То був мій шанс.
* * *Кенна заточилася і важко всілася на пісок, тремтячи і мацаючи, наче п’яна, землю. Кров лилася з її носа на губи та підборіддя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вежа Ластівки. Відьмак. Книга 6» автора Сапковський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10“ на сторінці 16. Приємного читання.