Розділ 5

За чічероне відьмаку й поету служив родич бортника, молодий, крутійкуватий і нахабний, типовий екземпляр міського босяка, який у канаві народився, у канавах купався і не в одній канаві спрагу гасив. У міській штовханині, натовпі, бруді й смороді той юнак почував себе, як форель у кришталево-чистій гірській бистрині, а можливість поводити когось по своєму огидному місту його явно радувала. Не переймаючись фактом, що ніхто його ні про що не питає, босяк запально надавав пояснення. Пояснив, що Рідбрун становить важливу точку для нільфгардських поселенців, які йдуть на північ за обіцяними імператором наділами: чотири лани, чи приблизно п’ятсот моргів. А до того ще й десятирічне звільнення від податків. Бо Рідбрун лежить поблизу входу в долину Дол Неві, що перетинає гори Амелл і через перевал Теодуль сполучає Стоки й Заріччя із Маг Турґа, Ґесо, Метінною і Маехтом, країнами, що вже віддавна підлеглі нільфгардській імперії. Місто Рідбрун, пояснював босяк, є для поселенців останнім місцем, у якому вони можуть розраховувати хоча б на щось більше, ніж на самих себе, на свою бабу й на те, що вони мають на возах. Саме тому багато поселенців досить довго стоять під містом, збираючись із духом для останнього стрибка до Яруги й за Яругу. А багато з них, додав босяк із гордістю канавного патріотизму, залишається у місті назавжди, бо місто — то хо-хо, культура, не якесь сільське задуп’я, що тхне гноївкою.

Місто Рідбрун тхнуло добряче, у тому числі й гноївкою.

Ґеральт колись, роки тому, був тут, але не впізнавав. Забагато змінилося. Раніше не видно тут було стільки кавалеристів у чорних панцирах і плащах, зі срібними емблемами на наплічниках. Раніше не долинала звідусіль нільфгардська мова. Раніше не було під самим містом каменоломні, у якій обдерті, брудні, худі і скривавлені люди лупали каміння на плити та щебінь, шмагані батогами одягнених у чорне наглядачів.

Стоїть тут чимало нільфгардського війська, пояснив босяк, але не постійно, а тільки на час перерви у марші та при гонитві за партизанами з організації «Вільні Стоки». Сильний нільфгардський гарнізон пришлють сюди, коли на місці старого містечка постане вже велика мурована фортеця. Фортеця з каменю, що видобувається у каменоломні. Ті, що лупають камінь, — то військові бранці. З Лирії, Едірну, останнім часом з Соддену, Брюґґе, Анґрену. І з Темерії. Тут, у Рідбруні, трудяться чотири сотні бранців. Добрих п’ять сотень працюють у копальнях, шахтах і кар’єрах навколо Бельгавену, а понад тисяча будує мости й вирівнює шляхи на перевалі Теодуль.

На ринку містечка й за часів Ґеральта стояв ешафот — але набагато скромніший. Не було на ньому стільки інструментів, що викликали паскудні думки, а на шибеницях, палях, вилах і тичках не висіло стільки декорацій, що смерділи гниллю й викликали огиду.

То пан Фулько Артевельде, нещодавно призначений владою військовий префект, пояснив босяк, дивлячись на ешафот і елементи людської анатомії, що оздоблювали його. То пан Фулько знову віддав когось кату. Із паном Фулько не жартують, додав. Суворий він пан.

Шукач діамантів, знайомець босяка, якого вони знайшли у заїзді, доброго враження у Ґеральта не викликав. Бо перебував він у тому тремтяче-блідому, напівтверезому, напівп’яному, напівреальному, близькому до сонної мари стані, у який людину вводить пиття безустанку, протягом кількох днів і ночей. У відьмака миттєво впало серце. Скидалося, що важливі звістки про друїдів могли мати джерелом звичайний delirium tremens[17].

Утім, п’яний як чіп шукач відповідав на запитання притомно й змістовно. На закид Любистка, що не схожий він на шукача діамантів, дотепно відповів, що коли знайде хоча б один діамант — то буде схожим. Місце побуту друїдів над озером Мондуїрн він описав точно й конкретно, без зайвої мальовничості і роздутої міфоманської манери. Дозволив собі запитання, чого то співрозмовники шукають друїдів, а, зустрінутий презирливим мовчанням, застеріг, що входити до друїдських дібров — то певна смерть, бо ж друїди звикли пришельців хапати, саджати до ляльки, що зветься Вербною Бабою й палити живцем під акомпанемент молитов, співів і наговорів. Безпідставна плітка й дурнуватий забобон, виходило, мандрували разом із друїдами, чітко підлаштовуючись під їхній крок, і не залишаючись позаду навіть на півстайє.

Подальшу розмову перервала поява дев’яти озброєних гвізармами солдатів у чорній уніформі: носили вони на наплічниках знак сонця.

— Ви тута, — запитав, постукуючи себе по литці дубовою палицею, унтерофіцер, що командував солдатами, — відьмак, що зветься Ґеральтом?

— Так, — відповів після короткого роздуму Ґеральт. — Я тута.

— То забажайте тоді вдатися з нами.

— Звідки така впевненість, що забажаю? Чи я заарештований?

Солдат у мовчанні, що, здавалося, ніяк не могло скінчитися, дивився на нього, причому дивився якось дивно, без поваги. Не підлягало сумніву, що восьмиособовий ескорт дає йому право на таке глядіння.

— Ні, — відповів нарешті. — Ви не заарештовані. Не було наказу вас арештовувати. Якби наказ був, я б інакше вас розпитував, мосьпане. Цілком інакше.

Ґеральт досить демонстративно поправив пас меча.

— А я, — відповів прохолодно, — інакше б відповідав.

— Ну-ну, панове. — Любисток вирішив увійти між ними, наганяючи на обличчя щось, що, на його думку, було усмішкою вмілого дипломата. — Навіщо той тон? Ми ж люди поштиві, влади боятися не мусимо, ба, охоче владі допомагаємо. Якщо трапляється така оказія, треба розуміти. Але через те, пане військовий, і нам від влади дещо належить, вірно? Хоча б така малесенька довідка, як пояснення причин, через які вона бажає обмежити наші громадянські свободи.

— Нині війна, пане, — відповів солдат, аж ніяк не збитий з пантелику напором цієї промови. — А свободи, як із самої назви те випливає, — то справа миру. А причини пояснить вам пан префект. Я виконую накази й у диспути не входжу.

— Що правда, то правда, — визнав відьмак, підморгнувши злегка трубадуру. — Тоді ведіть до префектури, пане солдате. Ти, Любистку, повертайся до решти, розкажи, що сталося. Робіть, що треба. Вже Регіс знатиме, що саме.