Розділ 4

— Ні. Меч для неї, не для тебе. Підійди, дівчино, яка носить ошийник. Придивися до знаків, що витравлені на клинку. Ти їх не розумієш, вочевидь. Але я тобі поясню. Дивися. Лінія, яку точить доля, крута, але веде до оцієї ось вежі. До погибелі, до знищення усталених цінностей, усталеного порядку. Але ото над вежею, бачиш? Ластівка. Символ надії. Візьми цей меч. Нехай буде виконаним те, що має виконатися.

Цірі обережно простягнула руку, делікатно погладила темне лезо із блискучими, наче дзеркала, краями.

— Візьми його, — сказав повільно Естергазі, дивлячись на Цірі широко розплющеними очима. — Візьми його. Візьми у руку, дівчино. Візьми…

— Ні! — крикнув раптом Бонгарт, підскакуючи, хапаючи Цірі за плече, відштовхуючи її різко й сильно. — Геть!

Цірі впала на коліна, камінці подвір’я болісно впилися у долоні, на які вона сперлася.

Бонгарт зачинив ящик.

— Ще не зараз! — загарчав. — Ще не сьогодні! Ще не надійшов час!

— Схоже на те, — спокійно погодився Естергазі, дивлячись йому в очі. — Так, скоріше за все, він ще не надійшов. Шкода.

— Не дуже те згодилося, високий трибунале, — думки того мечника читати. Ми ж там шістнадцятого вересня були, за три дні перед повнею. А коли поверталися ми з Фано до Рокайну, наздогнало нас підкріплення, Оль Гарсгайм і сім коней. Наказав пан Оль скільки у коня сил гнати за рештою загону. Бо днем раніше, п’ятнадцятого вересня, була різанина у Клермонті… Мені, хіба, про те немає потреби, вельможний трибунал знає ж про різанину в Клермонті…

— Прошу давати показання, не переймаючись тим, про що трибунал знає.

— Бонгарт нас на день випередив. П’ятнадцятого вересня повіз Фальку до Клермонту…

— Клермонт, — повторив Висогота. — Я знаю те містечко. Куди він тебе відвіз?

— До великого дому біля ринку. Із колонами й арками біля входу. Відразу було видно, що живе там багатій…

Стіни кімнат було завішено багатими гобеленами та пишними тапісеріями із релігійними, мисливськими й ідилічними сценами за участі роздягнених жінок. Меблі сяяли інкрустаціями та мідними оковками, а килими були такі, що, ступаючи по них, нога провалювалася по кістку. Цірі не зуміла роздивитися подробиць, бо Бонгарт крокував швидко й тягнув її за ланцюг.

— Привіт тобі, Хувенагелю.

У райдузі кольорів, що їх відкидав вітраж, на тлі мисливської тапістерії стояв чоловік чималої товщини, одягнений в аж палаючий золотом каптан і обшиту хутром делію. Хоча перебував він у зеніті чоловічого віку, був облисілим, а щоки в нього звисали, наче у величезного бульдога.

— Привіт, Лео, — сказав він. — А ти, пані…

— Ніяка не пані. — Бонгарт вказав на ланцюг і нашийник. — Вітати не треба.

— Ґречність нічого не коштує.

— Окрім часу. — Бонгарт потягнув за ланцюг, підійшов, безцеремонно поплескав товстуна по череву.