Розділ 4

— А ти добряче погладшав, — оцінив. — Честю клянуся, Хувеналю, як ти стоїш на дорозі, то легше тебе перескочити, ніж об’їхати.

— Добробут, — жовіально пояснив Хувенагель і затряс брилями. — Привіт тобі, привіт, Лео. Завжди милий мені твій приїзд, тож і сьогодні я радий безмірно. Справи йдуть на диво добре, так, що хочеться аж через плече спльовувати, тільки грошва брязкає! Лише сьогодні, якщо далеко не шукати, один нільфгардський ротмістр із резерву, провіант-майстер, що займається транспортуванням обладнання на фронт, опилив мене шістьма тисячами військових луків, які я з десятикратним наваром продам у роздріб мисливцям, браконьєрам, розбійникам, ельфам та іншим войовникам за волю. Також задешево купив в одного місцевого маркіза замок…

— А на холеру тобі замок?

— Мушу мешкати достойно. Повертаючись до справ: однією, думаю, я завдячую тобі, Лео. Безнадійний, здавалося б, боржник розрахувався. Буквально хвилину тому. Аж руки в нього тряслися, коли платив. Тип побачив тебе й подумав…

— Знаю, що подумав. Ти отримав мого листа?

— Отримав. — Хувенагель важко всівся, трусонувши черевом стіл так, що аж задзвонили карафки й келихи. — І я все приготував. Ти не бачив афіш? Напевне, голота пообдирала… Люди вже сходяться до театру. Готівка брязкає… Сідай, Лео. Маємо час. Погомонимо, вина нап’ємося…

— Не хочу я твого вина. Напевне казенне, крадене з нільфгардських транспортів.

— Та ти хіба смієшся? То ж «Ест-Ест» з Туссану, грона зібрані, коли наш милостивий імператор Емгир був іще таким манюньким карапузом, що у нічний горщик срав. Добрий то був рік. Для вин. Твоє здоров’я, Лео.

Бонгарт мовчки відсалютував келихом. Хувенагель заплямкав, трохи критично споглядаючи на Цірі.

— То ж ота сарна з великими очима, — сказав врешті, — має гарантувати обіцяну в листі забаву? Мені відомо, що Віндзор Імбра вже під містом. Що веде із собою кількох непоганих зарізяк. Та й пара місцевих рубайлів бачили афіші…

— Чи ти колись розчаровувався у моєму товарі, Хувенагелю?

— Факт, ніколи. Але ж і давно від тебе я нічого не мав.

— Працюю я тепер рідше, ніж раніше. Також думаю, чи не піти мені на відпочинок.

— Для такого потрібен капітал. Може, у мене був би для того спосіб… Вислухаєш?

— Через відсутність іншої розваги. — Бонгарт підсунув ногою стілець, змусив Цірі усістися.

— Ти не думав вирушити на північ? До Цінтри, на Стоки або за Яругу? Чи знаєш, що кожному, хто туди відправиться і захоче оселитися на здобутих територіях, Імперія гарантує наділ у чотири лани землі? І звільнення від податку на десять років?

— Я, — спокійно відповів мисливець за нагородами, — для рільника не підходжу. Не зумів би я ні в землі ритися, ні скотину яку вирощувати. Я занадто вразливий. Як побачу гівно чи черв’яків, так ригати починаю.

— Отак і зі мною, — затряс щоками Хувенагель. — Із усього рільництва я приймаю тільки самогоноваріння. Решта жахлива. Кажуть, що рільництво — фундамент економіки й гарантує добробут. Але я вважаю негідним і принизливим, аби про мій добробут піклувалося щось, що смердить гноєм. У тому напрямку я вжив певних заходів. Не треба управлятися на землі, Бонгарте, не треба годувати на ній скотину. Вистачить її мати. Якщо ж маєш відповідно багато, можна непогано тягнути з неї прибутки. Повір мені, можна жити справді гідно. Так, у тому напрямку я вжив певних заходів, звідси ж і моє запитання про поїздку на північ. Бо, бач, Бонгарте, я б там мав для тебе заняття. Постійне, із доброю платнею, багато часу не потребуватиме. І саме для вразливої людини: жодного гівна, жодних черв’яків.

— Я готовий вислухати. Вочевидь, без зобов’язань.

— Із наділів, які імператор гарантує поселенцям, при крихті заповзятливості й невеличкому стартовому капіталі можна звести докупи цілком непогану латифундію.