Розділ 4

Спокійно, наказала Кенна, то нічого, нічого не діється. Просто ти маєш бажання розповісти нам про те, що нас цікавить. Адже ти знаєш, що нас цікавить, а слова у тебе аж рвуться на волю. Тож — давай. Починай. Побачиш, щойно почнеш говорити, у голові твоїй перестане шуміти, у скронях гудіти, а у вухах поколювати. Й судома щелепи відпустить.

— Бонгарт, — хрипко сказав Естергазі, відкриваючи рота частіше, ніж потребувала того силабічна артикуляція, — був тут чотири дні тому, дванадцятого вересня. Мав із собою дівчину, яку звав Фалькою. Я чекав на той візит, бо двома днями раніше доставили мені від нього листа…

З лівої ноздрі в нього потекла тоненька цівочка крові.

Кажи, наказала Кенна. Кажи. Кажи все. Побачиш, як тобі полегшає.

Мечник Естергазі з цікавістю приглядався до Цірі, не встаючи з-за дубового столу.

— Для неї, — здогадався, постукуючи ручкою пера об прес-пап’є у вигляді досить химерної групи, — для неї той меч, про який ти просив у листі. Вірно, Бонгарте? Ну, тож оцінимо… Перевіримо, чи збігається з тим, що ти написав. Росту п’ять футів і дев’ять дюймів. Так і є. Вага сто дванадцять фунтів… Ну, дали б ми менше ста дванадцяти, але то дрібна деталь. Рука, писав ти, на яку рукавичка п’ятого нумеру пасує… Покажи-но руку, ясна пані. Ну, й те сходиться.

— У мене завжди сходиться, — сухо сказав Бонгарт. — Маєш для неї якесь пристойне залізо?

— У моїй фірмі, — гордовито відповів Естергазі, — не створюється і не пропонується залізо ніяке, окрім пристойного. Розумію, що йдеться про меч для битви, не для парадної декорації. Ах, вірно, ти ж писав. Зрозуміло, зброю для цієї панни знайдемо легко. Для такого зросту й такої ваги підходять мечі у тридцять вісім дюймів, виконані у стандарт. Вона з її легкою будовою і малою рукою потребує міні-бастард із руків’ям, подовженим на дев’ять дюймів, і з шаровим оголів’ям. Міг би також я запропонувати ельфійську тальдагу або зерріканську саберру, можливо також легку віроледанку…

— Покажи товар, Естергазі.

— Швидкі ми, мов срачка, га? Ну, то ходімо. Ходімо тоді… Гей, Бонгарте? Що воно, у дідька, таке? Для чого ти її водиш на шворці?

— Пильнуй свого зашмарканого носа, Естергазі. Не сунь його куди не треба, бо ще чимось його притисне!

Естергазі, граючи свищиком, що висів на шиї, дивився на мисливця за нагородами без страху й поваги, хоча дивитися доводилося дуже вгору. Бонгарт підкрутив вуса, відкашлявся.

— Я, — сказав трохи тихіше і чим далі зловісніше, — не втручаюся у твої справи й інтереси. Дивує тебе, що я бажаю взаємності?

— Бонгарте. — Мечник навіть повікою не кліпнув. — Коли ти покинеш мій дім і моє подвір’я, коли зачиниш за собою мою браму, тоді я вшаную твою приватність, секретність твоїх справ, специфіку професії. І не втручатимуся до них, будь упевнений. Але у моєму домі не дозволю приниження людської гідності. Ти мене зрозумів? За моєю брамою дівчину хоча б за конем можеш волочити, як на те твоя воля. У моєму домі знімеш із неї отой нашийник. Зараз же.

Бонгарт потягнувся до нашийника, розстібнув його, не поминувши шарпнути так, що мало не збив Цірі з ніг. Естергазі, вдаючи, що того не бачив, випустив свищик із пальців.

— Так краще, — сказав. — Ходімо.

Галерейкою вони перейшли на друге, трохи менше подвір’я, що прилягало до задів кузні й було з одного боку відкрите на сад. Під кроквами, спертими на різьблені стовпи, стояв тут довгий стіл, на якому пахолки саме закінчували розкладати мечі. Естергазі жестом дав знати, аби Бонгарт і Цірі наблизилися до експозиції.

— Прошу, оце моя пропозиція.

Вони підійшли.

— Отут, — Естергазі вказав на довший ряд мечів на столі, — маємо ми мою продукцію, усі клинки тут ковані, зрештою, бачте підковку, мою марку. Ціни у межах від п’яти до дев’яти флоренів, бо то стандарти. Оці, натомість, осьо, що тут лежать, у мене тільки монтуються і доводяться. Клинки з імпорту. Звідки — впізнати можна з чеканки. Оті з Магакаму мають витравлені схрещені молоти, ті з Повіссу — корону або голову коня, а оті з Віроледо — сонце й славетну фірмову інскрипцію. Ціни тут починаються від десяти флоренів.