Розділ 4

Хувенагель скривився невдоволено.

— Це недобре, це до дідька недобре, що вона про те знає! Знати вона не повинна! Що з тобою, Лео? А якщо вона не захоче стати розвагою, якщо виявиться злісно непевною? Що тоді?

Бонгарт виразу обличчя не змінив.

— Тоді, — сказав він, — ми нацькуємо на неї на арені твоїх вовкодавів. Вони, як я пам’ятаю, завжди були певні у розвазі.

Цірі мовчала довго, тручи скалічену щоку.

— Я починала розуміти, — сказала нарешті. — Нарешті починала розуміти, що він хоче зі мною зробити. Я підібралася, була готовою втікати за першої ж можливості… Готова була на будь-який ризик. Але він не дав мені такої можливості. Пильнували мене добре.

Висогота мовчав.

— Затягли мене вниз. Там чекали гості того товстуна Хувенагеля. Такі оригінали! Звідки на світі береться така кількість дивацтв, Висогото?

— Множаться. Природний добір.

Перший із чоловіків був низеньким і товстеньким, нагадував скоріше половинчика, ніж людину, навіть одягався як половинчик — скромно, ладно, акуратно й пастельно. Другий чоловік, хоча й немолодий, мав одяг і поставу солдата, був при мечі, а на плечі його чорного кубрака блищало срібне гаптування із драконом із нетопировими крилами. Жінка була світловолоса й худа, мала трохи гачкуватий ніс і вузькі губи. Її фісташкового кольору сукня була сильно декольтована. Це була не найкраща ідея. Декольте показувало мало що, коли не враховувати зморщеної пергаментно-сухої шкіри, вкритої товстим шаром рум’ян і білил.

— Ясновроджена маркіза де Немент-Уйвар, — представив Хувенагель. — Пан Деклан Рос еп Мельхлад, ротмістр резерву кавалерії його імператорської величності імператора Нільфгарду. Пан Пеннікуік, бурмістр Клермонту. А то — пан Лео Бонгарт, мій земляк і старий товариш.

Бонгарт трохи вклонився.

— А оце і є та мала розбійниця, яка має нас сьогодні розважати, — ствердила факт худа маркіза, втуплюючи в Цірі блідо-блакитні очі. Голос мала хрипкий, сексуально вібруючий і жахливо пропитий. — Не дуже вона красива, так би я сказала. Але непогано збудована… Цілком приємне… тільце.

Цірі шарпнулася, відіпхнула нахабну руку, збліднувши від люті й шиплячи, наче змія.

— Прошу не торкатися, — сказав прохолодно Бонгарт. — Не годувати. Не дражнити. За наслідки не відповідаю.

— Тільце, — маркіза облизнула губи, не звертаючи на нього уваги, — завжди можна прив’язати до ліжка, тоді воно стає більш поступливим. Може б, ви мені її перепродали, пане Бонгарте? Ми з моїм маркізом любимо такі тільця, а пан Хувенагель вимовляє нам, коли хапаємо тутешніх пастушок та хлопських діточок. Зрештою, маркіз уже не може полювати на дітей. Не може бігати, і все через ті шанкри й конділоми, що в нього повідкривалися у паху…

— Досить, досить, Матильдо, — лагідно, але швидко сказав Хувенагель, побачивши на обличчі Бонгарта вираз дедалі більшої огиди. — Мусимо ми вже йти до театру. Пану бурмістру саме доповіли, що до міста в’їхав Віндзор Імбра із загоном кнехтів барона Касадея. Значить, уже й нам час.

Бонгарт витягнув із кошелю флакончик, протер рукавом оніксову поверхню столу, висипав на нього маленьку гірку білого порошку. Притягнув Цірі за ланцюг на нашийнику.

— Знаєш, як оте вживати?

Цірі стисла зуби.