Розділ 5

— Мабуть.

Харрі прикрив очі. Найменше, що йому було потрібно зараз, так це занадто активна інспекторка.

— Я тут, щоб надати допомогу. Якщо зможу це зробити. — Він змусив себе усміхнутися.

— Виходить, доведеться протверезіти, Харрі?

Голова поліції за її спиною тихенько засміявся.

— Вони тут у нас такі, — голосно й чітко вимовила Крамлі, немов шеф не стояв поруч. — Роблять усе можливе, щоб ніхто не осоромився. Саме зараз він намагається врятувати тебе. Я не жартую. Я відповідаю за відділ убивств, і коли мені щось не подобається, я кажу це в очі. Тут це вважається поганим тоном, але я все одно роблю так ось уже десять років.

Харрі заплющив очі.

— Бачу з твоєї червоної пики, що ти мене не схвалюєш, Харрі, але я не буду працювати з інспектором напідпитку, май на увазі. Приходь завтра. А зараз я пошукаю кого-небудь, хто відвезе тебе на твою квартиру.

Харрі покачав головою й прокашлявся:

— Це аерофобія!

— Що?

— Страх літати на літаках. Джин-тонік допомагає. А обличчя в мене червоне, тому що джин почав виходити крізь шкіру.

Ліз Крамлі подивилася на нього довгим поглядом. Потім почухала свій блискучий череп.

— Сумно, інспекторе. А як щодо зміни годинних поясів? Сонливість не спостерігається?

— Анітрішки.

— Гаразд. Ми підкинемо тебе у квартиру дорогою до місця злочину.

Квартира, яку йому виділило посольство, була розташована у фешенебельному комплексі просто напроти готелю «Шангрі-Ла». Вона була крихітна й по-спартанськи вмебльована, але в ній були ванна й вентилятор біля ліжка, а з вікна відкривався вид на широченну вохристу річку Чао-Прайя. Харрі влаштувався біля вікна. Довгі вузькі дерев’яні човни снували туди-сюди й каламутили без того брудну воду своїми моторами на довгих транцях. На іншому березі недавно побудовані готелі й торгові центри височіли над суцільною масою будинків із білого каменю. Оцінити розміри міста було важко, квартали губилися в жовто-вохристій імлі, але Харрі припустив, що місто велике. Дуже велике. Він розкрив вікно, й у квартиру ввірвався вуличний гуркіт. Під час перельоту в нього заклало вуха, але тепер він, піднявшись на ліфті, уперше почув, як оглушливо гуркоче Бангкок.

Машина Крамлі, що стояла далеко внизу, була схожа на коробку з-під бутербродів. Харрі відкрив теплу банку пива, прихоплену ще в літаку, й із задоволенням зазначив, що місцеве «Сінґха» нітрохи не краще норвезького. Решта дня здавалася вже більш прийнятною.