Розділ 43

— Це як водиться, — зазначив Борк. — Ніби й не заборона, але й не дозвіл. Ну хіба можна не закохатися в цю країну?

Знявши взуття, вони ввійшли в будинок. Холодна кам’яна підлога відразу охолодила босі ноги Харрі. У кімнаті висіли фотографії Фрітьофа Нансена, Ґенріка Ібсена й королівської родини. На комоді стояло фото хлопчика, який усміхався прямо в камеру. На вигляд йому можна було дати років десять, під пахвою він тримав футбольний м’яч. На обідньому столі й на піаніно були розкладені папери й газети, зв’язані в акуратні пачки.

— Намагаюся скласти архів власного життя, — пояснив Борк. — Розібратися, що до чого. — Він указав рукою на одну пачку. — От усі папери, що стосуються процесу розлучення. Дивлюся на них і намагаюся згадати, як усе було.

Увійшла дівчина з тацею. Харрі спробував принесену каву й питально глянув на неї, виявивши, що напій просто крижаний.

— Ви одружені, Холе? — запитав Борк.

Харрі похитав головою.

— Молодець. Тримайтеся від цього якнайдалі. Рано чи пізно ваші родичі захочуть вас замордувати. У мене дружина, котра мене розоряла, і дорослий син, котрий намагається робити те ж саме. І я ніяк не можу зрозуміти, що я їм такого зробив.

— Як ви тут опинилися? — запитав Харрі, сьорбнувши ще кави, навіть приємної на смак.

— Я працював тут на Норвезьке управління зв’язку, коли воно будувало декілька станцій для таїландських телефонних компаній. Після третього відрядження я не повернувся додому.

— Вирішили залишитися тут назавжди?

— Я вже розлучився, а тут у мене було все, що потрібно. Якийсь час я тужив за норвезьким літом, фіордами й горами — ну, ви розумієте. — Він кивнув на фотографії, немов ті говорили самі за себе. — Потім я двічі приїжджав у Норвегію й обидва рази через тиждень повертався сюди. Не витримував, знову починав нудьгувати за Таїландом, тільки-но моя нога ступала на норвезьку землю. І я зрозумів, що мій дім — тут.

— Чим же ви займаєтеся?

— Мені скоро на пенсію, а поки займаюся консалтингом у телефонній галузі, працюю потроху. Я пробував підрахувати, скільки мені ще залишилося й скільки грошей я встигну за цей час витратити. Щоб цим стерв’ятникам ні гроша не залишити. — Він засміявся, махнувши рукою у бік пачки з паперами про розлучення, немов відганяючи від себе сморід.

— А що Уве Кліпра? Чому він усе ще тут?

— Кліпра? Думаю, його історія схожа на мою. Нікому з нас не хочеться повертатися назад.

— У Кліпри саме навпаки: є причини, щоб не повертатися.

— Розумію, про що ви, — сказав Борк. — Усе це нісенітниця. Якби Уве був замішаний у чомусь подібному, я ніколи не мав би з ним ніяких справ.

— Ви в цьому впевнені?

Очі Борка блиснули.

— Тут було кілька норвежців, які приїхали в Паттайю з не дуже гарних причин. Вам відомо, що я свого роду патріарх норвезької колонії в Бангкоку, і ми відчуваємо відповідальність за поводження наших співвітчизників. Більшість із нас люди пристойні, і ми робимо все як треба. Але ці чортові педофіли так зіпсували репутацію Паттайї, що багато норвежців почали брехати, що живуть в інших районах — у Наклуа або Джомтьєні.