Розділ 30

— А це значить, що в тій справі з опіумом у нього справді рильце в пушку, — пояснив Нхо.

— «Міс ДаЄнс» — опіумне кубло в Чайнатауні, — вставила Ліз.

— Опіумне кубло? А хіба це… не заборонено?

— А то як же!

— Вибач за безглузде питання, — сказав Харрі. — Я взагалі думав, що поліція бореться з подібними речами.

— Не знаю, як там заведено в тебе в країні, Харрі, але тут ми намагаємося дивитися на речі більш прагматично. Звичайно, ми можемо закрити цей самий «Міс ДаЄнс», але наступного ж тижня опіумна курильня з’явиться в іншому місці. Або бідолахи підуть на вулицю. Краще вже «Міс ДаЄнс», адже” ми контролюємо ситуацію, там працюють наші агенти, а ті, хто вирішив морити себе опіумом, можуть робити це в більш-менш пристойних умовах.

Хтось кашлянув.

— Плюс іще «Міс ДаЄнс» непогано розплачується, — буркнули із-за газети «Бангкок пост».

Ліз зробила вигляд, що нічого не чує.

— Коли вже цей хлопець не з’явився сьогодні на роботу і вдома його теж немає, я думаю, що він саме лежить на бамбуковій циновці в «Міс ДаЄнс». Я пропоную, Нхо, щоб ви з Харрі прогулялися туди. Поговори з Майсаном, він зможе вам допомогти. Тобі, Харрі, як туристові буде цікаво.

Майсан і Харрі зайшли у вузьку вуличку, де розпечений вітер гнав сміття уздовж старих будинків. Нхо залишився в машині, бо, як сказав Майсан, від нього за кілометр тхнуло поліцією. Крім того, може здатися підозрілим, якщо вони заявляться в «Міс ДаЄнс» усі втрьох.

— Паління опіуму — це справа дуже особиста, — пояснив Майсан із виразним американським акцентом. Харрі подумав, чи не перебір це для співробітника нарковідділу — ще й акцент на додачу до футболки «Doors». Майсан зупинився біля відкритих металевих воріт, що слугували за вхід, загасив недопалок, умявши його в асфальт правим підбором, і рушив усередину.

Увійшовши зі спеки в темне приміщення, Харрі спершу нічого не побачив, однак відразу розчув тихе бурмотання й пішов за двома спинами, які зникли в якійсь кімнаті.

— Чорт! — Харрі зачепився за двері й, почувши знайомий сміх, обернувся. У темряві біля стіни він начебто помітив величезну тушу, але вирішив, що помилився. І поспішив уперед, за двома темними спинами, щоб не відстати. Ті двоє вже спустилися вниз сходами, і Харрі рвонув слідом за ними. З рук у руки перекочувало кілька грошових купюр, і двері прочинили, рівно настільки, щоб вони могли протиснутися всередину.

У приміщенні пахло землею, сечею, димом і солодкуватим опіумом.

Харрі уявляв собі опіумну курильню за фільмом Серджо Леоні, де Роберта Де Ніро зустрічають жінки в шовкових саронгах і де він лежить на м’яких перинах із величезними подушками, а приглушене золотаве світло надає всьому майже сакрального відтінку. Саме таким він і запам’ятав це кубельце.

Тут же, за винятком приглушеного світла, мало що нагадувало про Голлівуд. Від пилу, що висів у повітрі, було важко дихати, уздовж стін стояло кілька двоярусних ліжок, але в основному люди лежали на килимках і бамбукових циновках, прямо на втоптаній земляній підлозі.

Навкруги панувала темрява, чулося тільки неголосне кахикання й харчання, і Харрі спершу навіть подумав, що тут уміститься хіба що жменька клієнтів, але незабаром очі звикли до сутінку, і він нарешті роздивився велике приміщення, де були сотні людей, майже всі — чоловіки. Якщо не брати до уваги кашлю, тут стояла дивна тиша. Більшість, здавалося, спали, дехто часом ворушився. Харрі помітив старого, котрий тримався за мундштук обома руками, так жадібно всмоктуючи в себе дим, що зморшкувата шкіра раз у раз натягувалася в нього на вилицях.

Це божевілля було добре організоване, люди лежали рядами, щоб залишалося місце для проходу між ними, майже як на цвинтарі. Харрі просувався за Майсаном уздовж цих рядів, розглядаючи обличчя й намагаючись дихати якомога менше.

— Не знайшов свого? — прошепотів йому агент.