Розділ 26

— Думаю.

— А навіщо витягнув руку?

— Заради енергії. Я акумулюю енергію всіх тих, хто зараз унизу. Вона забезпечить мені вічне життя. Ти в це віриш?

— Я перестала вірити у вічне життя, коли мені виповнилося шістнадцять, Харрі.

Харрі повернувся до неї, але в темряві не зміг розгледіти вираз її обличчя.

— Твій батько? — запитав він.

— Так. Він тримав світ на своїх плечах, мій батько. Шкода тільки, що тягар виявився завеликим.

— Але як… — Він запнувся.

— Це сумна історія про ветерана в’єтнамської війни, Харрі. Ми знайшли його в гаражі, при повному параді, гвинтівка лежала поруч. Він залишив довгий лист, адресований не тільки нам, але й усій американській армії. Там було написано, що він не може більше тікати від відповідальності. Що він зрозумів це, коли виявився біля відкритих дверей у вертольоті, що злетів з даху американського посольства в Сайгоні в 1973 році, і дивився вниз, на зневірених південних в’єтнамців, які штурмували будинок посольства в пошуках захисту від військових, що вступали в місто. Батько писав у листі, що відчуває відповідальність за все це нарівні з військовою поліцією, що стримувала юрбу прикладами гвинтівок, — била тих самих людей, яким вони обіцяли виграти війну, обіцяли демократію. Як офіцер, він відчував свою провину й за те, що американці евакуювали в першу чергу власних військових, забувши про в’єтнамців, які боролися пліч-о-пліч із ними. Батько віддавав їм належне й шкодував, що не розумів власної відповідальності за них. Наприкінці листа він передавав привіт матері й мені і радив нам забути його якомога швидше.

Харрі захотілося курити.

— Твій батько взяв на себе занадто велику відповідальність, — сказав він.

— Так. Але я все-таки вважаю, що за мертвих відповідати легше, ніж за живих. їх залишається лише оплакувати, Харрі. Нам, живим. І нами, хай там як, теж керує відповідальність.

Отже, відповідальність. Якщо він і намагався поховати щось останній рік, так це відповідальність. Чи то за живих, чи за мертвих, за самого себе чи за інших. Вона викликала в ньому тільки комплекс провини й ніколи не винагороджувалася. Ні, про нього не скажеш, що ним керує відчуття відповідальності. Напевно, Торхус має рацію, мабуть, насправді мета Харрі аж ніяк не тріумф справедливості. Скоріше тільки дурне марнославство заважає йому визнати, що слідство треба просто припинити, і він завзято намагається піймати хоч когось, неважливо кого, тільки б віддати його під суд і вважати справу розкритою. Може, весь цей галас — газетні заголовки й схвальні відгуки після повернення з Австралії — значив для нього набагато більше, ніж він звик думати? А ця впевненість — що він усе здолає й через усе переступить, аби тільки скоріше повернутися додому й зайнятися справою Сестреняти, — виходить, усього лише привід? Тому що, чорт забирай, для нього насправді найважливіше — досягти успіху?

На якусь мить усе затихло, здавалося, Бангкок затамував подих. І знову повітря розрізали звуки суднової сирени. Такі жалібні. Наче це сурмить самотній слон, подумалося Харрі. Потім знову загуділи машини.

Повернувшись до себе у квартиру, він знайшов на килимку біля дверей записку: «Зустрінемося в басейні. Руна».

Харрі згадав, що біля кнопки «5» у ліфті було написано: «Басейн». Піднявшись на пятий поверх, він відчув запах хлорки. За рогом справді був басейн під відкритим небом, обабіч від нього були влаштовані балкони. Вода слабко поблискувала в місячному сяйві. Присівши навпочіпки, він опустив руку У воду.

— Твоя стихія, правда?

Руна нічого не відповіла, тільки легко відштовхнулася ногами й пропливла повз нього, а потім знову пірнула. Її одяг і протез лежали в шезлонгу.

— Ти знаєш, котра зараз година? — запитав він.

Вона випірнула прямо перед ним, обхопила його за шию й м’яко відштовхнулася. Харрі був зовсім не готовий до такого повороту подій, не втримався й, відчуваючи під своїми руками її гладеньку шкіру, шубовснув разом із Руною в басейн. Обоє не вимовили ні слова, тільки розсовували руками воду, схожу на важку теплу ковдру, зариваючись у неї з головою. У вухах шуміло й лоскотало, і Харрі здавалося, що його голова роздувається. От вони досягли дна, і тоді Харрі, відштовхнувшись ногами, потягнув Руну вгору, на поверхню.