Розділ 22

— Ходімо, — нарешті сказала вона, — я покажу тобі дещо.

Вони спустилися вниз сходами, пробираючись між студентами, пройшли по тротуару й піднялися на вузький пішохідний міст, перекинутий через широкий проспект. Посередині моста вони зупинилися.

— Поглянь, — сказала вона йому. — Хіба не красиво!

Він глянув на машини, що летіли їм назустріч і геть від них. Проспект простягався, скільки око сягає, і вогники машин, мотоциклів і туктуків зливалися вдалині в суцільну жовту смугу, схожу на потік лави.

— Нагадує змію, що в’ється, із світним візерунком на спині, тобі не здається? — Руна перегнулася через поруччя. — Мене от що дивує? Я знаю, у цьому місті знайдуться люди, готові з радістю вбити за ті жалюгідні копійки, що лежать зараз у мене в гаманці. І разом із тим мені ніколи не буває тут страшно. У Норвегії ми по вихідних завжди їздили в гори, на дачу, і я із закритими очима могла ходити по цій самій дачі й усіх довколишніх стежках. А на канікули ми вирушали в Ерсту, де всі знали одне одного, і місцева газета повідомляла про дрібну крадіжку в магазині як про сенсацію. І все-таки саме тут, а не там, я почуваю себе найнадійніше. Тут, де так багато людей і я нікого з них не знаю. Хіба це не дивно?

Харрі не знав, що їй відповісти.

— Якби в мене був вибір, я хотіла б прожити тут усе життя, що залишилося. І тоді я приходила б на цей міст, хоча б раз на тиждень, і просто стояла б на ньому й дивилася вниз.

— Дивилася б на дорожній рух?

— Так. Я люблю дорожній рух.

Раптово вона повернулася до нього. Очі її заблищали.

— А ти не любиш?

Харрі похитав головою. Вона знову відвернулася, дивлячись на автотрасу.

— Шкода. Угадай, скільки зараз машин їде по дорогах Бангкока? Три мільйони. Щодня додається тисяча машин. Автомобіліст у Бангкоку щодня проводить у своїй машині в середньому дві-три години. Ти що-небудь чув про «Комфорт-100»? їх можна купити на бензоколонках, це такі пакетики, куди можна помочитися, якщо застряг у пробці. Як ти гадаєш, в ескімосів є слово для позначення автомобільного затору? Або в маорі?

Харрі знизав плечима.

— Подумати тільки, скільки вони втратили, — сказала вона. — Ті, хто живе в місцях, де небагато людей. Підніми руки…

Вона схопила його руку й підняла вгору:

— Ти відчуваєш? Відчуваєш вібрацію? Це енергія людей, що нас оточують. Вона наповнює повітря. Коли ти будеш помирати й вирішиш, що ніщо тобі більше не допоможе, просто вийди на вулицю, витягни руки і впусти цю енергію в себе, і ти знайдеш вічне життя. Правда!

Очі її сяяли, обличчя ожило, і вона пригорнула руку Харрі до своєї щоки.

— Я відчуваю, що ти будеш жити довго. Дуже довго. Набагато довше за мене.

— Не кажи так, — попросив її Харрі. Її шкіра палала під його долонею. — Це на біду.