Розділ «3»

Чому він не повернувся додому, лишивши її займатися справами?

Однак я все ж повеселішав, адже самовдоволена наречена поступилася місцем підстаркуватій матроні, замученій болями у звичних для літніх людей місцях. Дитяча кімната відступила, і тепер я бачив вітальню, перетворену на будуар, заставлений ширмами, з каміном, що палає навіть посеред літа, і жіночий голос роздратовано кличе Сікомба, щоб той уніс більше вугілля, бо ці протяги просто вбивають.

Я знову став співати, роз’їжджаючи верхи, пускав собак навздогін за молодими кролями, плавав перед сніданком, виводив маленький човник Емброуза до гирла, де сильніші вітри, і дражнив Луїзу жартами про лондонську моду, коли вона вирішила провести там сезон. У двадцять три роки для чудового настрою треба зовсім небагато. Мій дім усе ще був моїм домом. Ніхто в мене його не відібрав.

А згодом, узимку, настрій його листів змінився. Спершу я майже нічого не помітив, хоч, читаючи, відчув у його словах якусь напруженість, якусь приховану нотку тривоги. Частково річ була в ностальгії за домом, я це розумів. Прагнення побачити рідні краї, повернутися на власну землю, та найбільше мене вразила самотність, така непритаманна чоловікові, який тільки десять місяців тому одружився. Він писав, що затяжні літо та осінь минули вкрай важко, а тепер ще й зима стояла задушлива. Хоч вілла й була висока, дихати там нічим; він писав, що часто вештається з кімнати в кімнату, наче пес перед грозою, та гроза все не починається. Повітря не ставало свіжішим, і він радий був душу віддати за рясний дощ, хоча це означало б нові страждання. «У мене ніколи особливо не боліла голова, — писав він, — а зараз це трапляється все частіше. Буває, аж в очах темніє. І вже страх як набридло це сонце. Мені так тебе не вистачає. Стільки хочеться обговорити, в листі всього не скажеш. Моя дружина сьогодні в місті, от і випала можливість написати». Тоді він уперше використав слова «моя дружина». До цього він завжди казав «Рейчел», чи «твоя кузина Рейчел», і слова «моя дружина» здалися мені холодною формальністю.

У цих зимових листах не йшлося про повернення додому, але Емброуз палко бажав дізнатися місцеві новини і міг розводитися про будь-яку дрібничку з листа від мене так, наче нічого на світі його більше не цікавило.

На Великдень листів не було, як і на Трійцю, тож я почав хвилюватися. Поділився переживаннями з хрещеним батьком, і він запевнив, що, скоріше за все, листи не надходять через погану погоду. Повідомляли про пізні снігопади в Європі, і на звістку з Флоренції можна було не чекати аж до кінця травня. Минуло більше року, відколи Емброуз одружився, і вісімнадцять місяців, як його не було вдома. Те полегшення, яке я відчув, коли Емброуз повідомив, що затримається зі своїм приїздом із дружиною, перетворилося на страх, що він узагалі ніколи не повернеться. Одне літо вже, очевидно, підірвало його здоров’я. Що ж зробить наступне? І от, нарешті, в липні прийшов лист, короткий та сумбурний, зовсім не схожий на попередні листи Емброуза. Навіть почерк, зазвичай такий рівний, розповзся по сторінці, так ніби Емброузові важко було втримати перо. «Мені геть кепсько, — писав він, — ти, мабуть, помітив це з останнього листа. Та краще тримаймо це в таємниці. Вона постійно за мною стежить. Я писав тобі кілька разів, але тут нікому не можна довіряти, тож до тебе точно дійдуть лише ті листи, які я відправив власноруч. Відколи я захворів, мені важко даються далекі прогулянки. Щодо лікарів, я жодному з них не вірю. Всі вони брехуни, без винятку. Новий, якого порадив Рейнальді, головоріз, і як виявилося, він із тієї ж шайки. Однак вони не з тим зв’язались і скоро отримають від мене сповна». Після кількох незаповнених рядків було надряпано ще щось нерозбірливе, а в кінці — підпис Емброуза.

Я наказав грумові запрягти коня й вирушив із листом до хрещеного батька. Він занепокоївся не менше за мене.

— Схоже на нервовий зрив, — вирішив він одразу ж. — Не подобається це мені. Людина при нормальному самопочутті такого листа не напише. Дай Боже, щоб… — на цьому він змовк, стиснувши вуста.

— Щоб що? — спитав я.

— Твій дядько, Філіпе, батько Емброуза, помер від пухлини в мозку. Ти ж знаєш, чи не так? — коротко мовив він.

Я чув про це вперше, тож так йому і сказав.

— Звісно ж, це сталося ще до твого народження, — продовжив він. — У нашій сім’ї таке не заведено обговорювати. Чи воно спадкове, я не знаю, як не знають і самі лікарі. Медицина — наука не надто розвинена. — Він ще раз перечитав листа, начепивши на носа окуляри. — Звісно, існує ще один варіант, малоймовірний, та в який, власне, я хотів би вірити, — сказав він.

— І що ж це за варіант?

— Що Емброуз писав цей лист п’яним.

Якби йому не було за шістдесят, і якби він не був моїм хрещеним батьком, я б ударив його за саме лише припущення.

— Жодного разу за все своє життя я не бачив Емброуза п’яним, — відповів я йому.

— Як і я, — холодно мовив він. — Я просто намагаюся вибрати ліпше з двох лих. Гадаю, варто тобі подумати про поїздку до Італії.

— Я вирішив поїхати, щойно прочитав листа, — запевнив я і вирушив додому, гадки не маючи, з чого починати.

Жодне судно, яке могло б стати мені в пригоді, з Плімута не йшло. Я мусив їхати в Лондон, а звідти в Довер, ловити суденце до Булоня, і перетинати всю Францію аж до Італії звичайним диліжансом.

Якщо ніщо не стане на заваді, до Флоренції можна дістатися приблизно за три тижні. Моя французька була поганенька, італійської я взагалі не знав, та це не мало значення, головне було зустрітися з Емброузом.