Розділ «18»

Він понизив голос і видавався дуже серйозним та схвильованим.

— Якого листа, Семе?

— Містере Філіпе, — відповів він, — на Різдво ви з місіс Ешлі сердечно вручили нам одяг, який належав колишньому господареві. І як ми всі пишаємося, що кожен із нас отримав порівну. Так от, перед вами на ліжку сюртук, який мені подарували.

Він змовк і торкнувся сюртука з тим же трепетом, з яким отримував його на Різдво.

— Я приніс сюртук сюди, сер, того ж вечора, — продовжив Сем, — і сказав своїй доньці, що якби в нас була скляна скриня, ми поклали б його туди, та вона відказала, щоб я не молов дурниць, сюртук подарували для того, щоб носити, та я його не вдягну, містере Філіпе. Це було б надто самовпевнено з мого боку, якщо ви розумієте, сер. Отже, я сховав його до шафи, он туди, і час від часу діставав, роздивлявся та ховав назад. І от, коли на мене напав цей кашель і я зліг у ліжко, не знаю, як це трапилося, та мені раптом захотілося приміряти сюртук. Просто сидячи в ліжку, ось так, як зараз перед вами. Сюртук дуже легенький та прикриває спину. Ну, я його, значить, і вдягнув, містере Філіпе, оце вчора перший раз. Саме тоді я й знайшов лист.

Він зупинився і, покопирсавшись під подушкою, дістав пакуночок.

— А сталося, містере Філіпе, от що, — сказав він. — Лист, певно, запав усередину, між підкладкою і тканиною. Коли сюртук складали чи пакували, листа важко було помітити. На це здатен тільки хтось такий, як я, хто б розгладжував його руками, дивуючись та радіючи. Я відчув хрускіт усередині й наважився прорізати підкладку ножем. І ось він, сер. Лист, ясно, мов день. Запечатаний і адресований вам від самого містера Емброуза. Я знаю його почерк здавна. Знайшовши його, сер, я був просто шокований. Здавалося, бачте, ніби я знайшов послання від покійника.

Він дав мені листа. Так, він мав рацію. Лист був адресований мені від Емброуза. Я поглянув на знайомий почерк, і раптом у мене защеміло в серці.

— Ви вчинили дуже мудро, Семе, — сказав я, — і дуже правильно, пославши по мене людину. Дякую вам.

— Не дякуйте, містере Філіпе, не треба, прошу, — відповів він, — та я подумав, а що, як лист пролежав там усі ці місяці не просто так і мав потрапити до ваших рук набагато раніше. І нещасний господар уже з того світу побажав, щоб його знайшли. Може, він захотів, щоб саме ви його прочитали. Тому я вирішив, що буде краще сказати вам це самому, а не посилати до особняка свою доньку.

Я ще раз йому подякував і поклавши лист до нагрудної кишені, перш ніж піти, ще кілька хвилин побесідував. Певно, якась інтуїція, не знаю навіть чому, змусила мене попросити його нікому не розповідати про цю справу, навіть власній доньці. Я послався на ту саму причину, що й він — повага до покійного. Він пообіцяв, і я вийшов із будинку.

Я не одразу повернувся додому. Спочатку пішов лісом нагору, до стежини, яка пролягає саме тією частиною маєтку, на кордоні між тренантськими землями та лісовою алеєю. Цю стежину Емброуз полюбляв більше за будь-яку іншу. Це була найвища точка на нашій землі, не рахуючи маяка на півдні, і з неї відкривався чудовий краєвид на ліси й алею, ген до відкритого моря. Стежину облямовували дерева, посаджені Емброузом, а до нього — ще його батьком. Вони давали прихисток і при цьому були не надто високі, щоб можна було насолоджуватися краєвидом, а в травні вся земля навколо вкривалася пролісками. В кінці стежини, де вона здіймається до лісів, перш ніж зануритись у балку, і аж до будинку лісничого Емброуз встановив гранітну плиту.

— Це, — казав він мені, напівжартома-напівсерйозно, — слугуватиме мені надгробком, коли я помру. Згадуй про мене тут, а не в сімейному склепі Ешлі.

Коли він клав сюди цей камінь, то й гадки не мав, що не лежатиме навіть у сімейному склепі, а знайде спокій на протестантському кладовищі у Флоренції. На гранітній плиті він кучерявим почерком видряпав назви земель, де подорожував, а також маленький жартівливий віршик у кінці, від якого нам щоразу хотілося сміятися.

Хай яким би безглуздям це здавалося, та я вірив, що в серці він справді хотів цього; і останньої зими, коли його не було вдома, я часто здирався стежиною через ліс, щоб побути біля гранітної плити і подивитися на краєвид, який він так любив.

Цього разу я постояв якусь мить, тримаючись за плиту руками, будучи не в змозі ухвалити рішення. Внизу з будиночка лісника вився дим, а пес, залишений на ланцюгу за відсутності хазяїна, час від часу погавкував, просто так або ж, можливо, звуки власного гавкоту розважали його. День підходив до кінця, ставало холодніше. Небо затягнулося хмарами. На відстані я бачив, як із пагорбів Ленкеллі спускається худоба до води в болотах попід лісом, а поза болотами, в бухті, море вже попрощалось із сонцем, обернувшись сланцево-сірим. У бік берега дув легенький вітерець, змушуючи дерева піді мною шелестіти.

Я сів обабіч плити, дістав лист Емброуза з кишені і поклав на коліно. Все не міг відвести погляду від червоної печатки з відбитком його персня та з головою ворони. Пакунок був нетовстий. У ньому нічого не було. Нічого, крім листа, який я не хотів відкривати. Не знаю, які страхи утримували мене, які боягузливі інстинкти змушували ховати голову, мов страус, у пісок. Емброуз був мертвий, і минуле відійшло разом із ним. Мені треба було лаштувати власне життя і слідувати власній волі. В листі могло йтися про те, про що я вирішив забути. Якщо Емброуз звинувачував Рейчел у марнотратності, він міг знову використати цей епітет, і, можливо, переконливіше для мене. За кілька місяців я сам міг витратити на будинок стільки, скільки він витрачав за кілька років. І я не вважав це зрадою.

Але не читати листа… що б він сказав на це? Якби я розірвав його на маленькі шматочки, так і не дізнавшись змісту, чи осудив би він мене? Я тримав лист у руці, зважуючи, читати чи не читати. Як би мені хотілося, щоб вибір був за кимось іншим. Там, удома, моя вірність їй була беззаперечна. В будуарі, доки я споглядав її обличчя, споглядав ті руки, ту посмішку, доки слухав її голос, жоден лист мене не хвилював. Та тут, у лісі, біля гранітної плити, де ми так часто стояли разом, він та я, де Емброуз тримав цей самий ціпок, що і я тепер, одягнений у цю ж куртку, тут він сильнішав. Немов маленький хлопчик, який молиться, щоб на його день народження видалася гарна погода, я помолився Господу, щоб у листі не виявилося нічого такого, що могло б мене потурбувати, і відкрив його. Датований він був минулим роком і написаний за три місяці до смерті Емброуза.

«Любий мій хлопчику!

Якщо листи від мене приходять нечасто, то це не тому, що я про тебе забув. У ці останні місяці я думаю про тебе, мабуть, більше, ніж коли-небудь раніше. Та лист може не дійти або ж його можуть прочитати інші, а мені нічого такого не хотілося б. Тому я й не писав, а якщо й писав, то розумів, що сказати можу небагато. Я хворів, у мене була гарячка та сильний головний біль. Зараз мені вже краще. Та як надовго — сказати не можу. Гарячка може повернутись, як і головний біль, і в їх полоні я не відповідаю за власні слова і за власні дії. Це вже напевно.