Розділ четвертий Реальність, дана у відчуттях

Ми виїхали на вулицю, назва якої мені нічого не говорила. Утім, з усієї Москви я знаю всього кілька районів.

— Ці картини у вас — вони Гришині?

— Подобається? Його.

— Він художник?

— І це теж.

Вона раптом усміхнулася:

— А ти добре тримаєшся. Прямо стійкий олов’яний солдатик.

— Я?!

Спритний позашляховик «Мерседес» грубо підрізав нас посеред вулиці.

— Через таких паскуд люди б’ються, — Ліза пильно подивилася «Мерседесу» вслід.

Я побачила, як під її поглядом вминається поліроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикається й кривиться бампер. Машина була метрів за двадцять перед нами; водій вильнув, од несподіванки додав ходу — і майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як він бродить навколо своєї тачки — нахабний пацан, що серед білого дня одержав щигля по носі...

— Розрив шаблону, — пробуркотіла Ліза. — Іншим разом подумає.

— Ти даєш, — я закашлялась.

Ліза кивнула:

— Ненавиджу цих... з купленими правами. Один такий Гришу був збив.

— Коли?!

— Давно. Гриші було дванадцять років. Майже два місяці в комі. Думали, не видряпається.

Вона спритно обігнула пробку коло світлофора — по вузькій доріжці за гаражами, і видно було, що вона це робить не вперше і навіть не всоте.

— А ти думаєш, як Гриша уляпався в Темний Світ? Отак і потрапив. Усі ми з міткою... У тебе що було?

— Та так...