Розділ третій Портал

— А як вони взагалі сюди... потрапляють? Проходять?

— Наче кран протікає, — видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. — Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.

Я розгублено кивнула.

— А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, — додала блондинка.

— Лізо! — гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. — Я все чую!

Вона картинно закотила очі.

— Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, — примирливо додав Гриша. — Ти їх бачила?

За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно — тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.

— Зліва дядько Толя, — неголосно представляла Ліза. — Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять... грають.

Троє дивилися на мене — так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість — загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.

— Вони охоронці, — сказав Гриша. — У ту мить, коли... коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну... їх накрило. Вони переродилися — з людей стали частиною системи... яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві... У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла — це випромінювання й хвиля...

— Гришо, — сказав Інструктор. — Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.

Я була йому дуже вдячна.

Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.

— Отже, ти їх бачиш? — запитала сухувато й буденно.

— Кого?

— Тіні!

— А, так.

— А що ти ще вмієш робити?

— Вареники з вишнями.