Розділ двадцять третій Ключ

Я багато чим йому завдячувала і як чесний товариш повинна була після цих слів сказати: «Мішо, не буде ніяких „потім“, не обманюйся! Не роби нещасним себе й не муч її!» Але чесний товариш у мені зіщулився, як змерзле мишеня, і я легкодухо промовчала.

Яскраво-синя Лізина «Шкода» з трохи подряпаним боком мчала по ґрунтовій дорозі в Калузькій області.

Жінка прибирала в палісаднику: згрібала суху траву легкими граблями, розпушувала клумби. Низький паркан, давно не фарбований, покосився, маленький будинок давно потребував ремонту, колії в жовтій глині заросли бур’янами. Маленькі жовті айстри, майже задушені пирієм, прозирали в щілини паркана. Жінка, не піднімаючи голови, механічно водила граблями, не звертаючи уваги на синю машину, яка тим часом під’їхала зовсім близько.

Машина зупинилася. Жінка глянула мигцем і продовжила свою роботу. За минулі кілька років вона різко постарішала, схудла, на підборідді з’явилися складки, очі під квітчастою робочою хусткою дивилися тільки вниз.

Дивлячись на неї з вікна машини, Єгор не зрушав з місця. Його руки лежали на колінах, і пальці гарячково вчепилися в цупку джинсову тканину.

— Ну йди, — сказала Ліза.

Єгор глибоко вдихнув. Відчинив дверцята машини. Я сиділа на задньому сидінні, між Піплом і Гришею, і бачила все крізь вітрове скло — до останньої крихітної деталі.

Єгор покрокував по дорозі до будинку — спершу повільно, потім дедалі прискорюючи крок. Жінка байдуже ковзнула по ньому поглядом. Схилилася. Повільно випросталася. Подивилася ще раз, нервовим рухом прийняла волосся, що вибилося з-під хустки...

Він уже біг. Жінка впустила граблі, ступила до хвіртки:

— Єгор?!

Він мчав щосили. Він так не бігав, мабуть, ніколи в житті.

— Єгоре!

Хвіртка грюкнула об паркан і захиталася на одній петлі. Жінка зависла на руках свого сина, обхопила за широкі плечі, обняла, як робила сотні разів уві сні — щоб потім прокинутися й усвідомити неминуче...

Тільки тепер сон був ЯВОЮ.