Розділ двадцять третій Ключ

«Ти ключ. Не амулет, не заклинання, — ти».

«Зроби, що маєш зробити».

Ліза й Гриша сперечалися, хто залишиться прикривати, і готові були кинутися одне на одного з кулаками. Піпл затискав рукою носа. Міша стояв, зчепивши пальці, дивився, як Єгор мене обіймає. І мені раптом стало весело — легко й спокійно на душі, бо людина, яка усвідомила призначення, щаслива у своїй гармонії.

— Я знаю, як це припинити.

Я говорила тихо, але так упевнено й виразно, що мене розчули крізь гул, крики й гуркіт. І подивилися на мене з якимось новим виразом, усі, навіть Інструктор.

— Портал відкривається. Але його ще можна замкнути. Ключем.

Я затнулася й зрозуміла, що далі пояснювати нічого не буду. По-перше, немає часу. А по-друге...

— Що ти задумала? — швидко спитав Інструктор. І одразу, без передмови: — Піпл, Гришо, Лізо, тримайте її! Вона...

Я випустила Єгорову руку — це було найважче. До порталу було всього десять кроків, але мені здалося — ціла злітна смуга. Я біжу по ній, мов літак, який готується злетіти востаннє. Розганяюсь... набираю повітря... Вислизаю від свого страху, який летить за мною, прагне наздогнати, накрити...

І в останні секунди страх мене наздоганяє. Я усвідомлюю, що роблю, щосили намагаюся загальмувати, бо я не заслужила такої страшної долі. Чому саме я, чим я завинила? Чому це сталося зі мною?!

Але закони інерції не коряться навіть найстрашнішому страхові. Я розігналась — і не могла загальмувати, і я влетіла в портал, туди, куди летіли Тіні, у безодню, у чужу темряву й холод, у липкі дріжджові обійми.

...Усе болить, усе чорне, і немає попереду нічого, крім смерті. Я падаю вниз, б’юся об воду, я тону, з дна піднімаються мені назустріч бетонні руїни колишнього моста... Ні, це руїни загиблого світу. Навколо плавають, як потопельники, тіла без облич, я бачу крізь каламутну воду — на кожному арматурному уламку, на кожному залізному штирі насаджений пупс бебі-борн, голий і без обличчя.

Я поринаю в темряву й лід. Я поринаю в депресію й божевілля.

— Ти забудеш, що я тобі сказав, — звучить у вухах голос мого батька. — Але коли треба буде — згадаєш. Мені заборонено перебувати у вашому всесвіті. Я порушив заборону один раз — заради твоєї матері й заради тебе. Дар’є! Ти — подарунок цьому світові...

Я бачу: на батьковій долоні лежить амулет, срібна фігурка.

— Я можу тобі допомогти, — говорить батько, — тільки на межі життя і смерті. Іди на світло!

Амулет змиває течією — і він повільно занурюється, тоне, йде на глибину. Мені б рватися нагору, але я поринаю за його теплим світінням, так глибоко, що закладає вуха, вода навалюється дедалі важче, я тягнуся рукою — і не можу схопити...

А потім хапаю. Тонкий ланцюжок затиснутий у мене між пальцями. Срібне око дивиться здивовано й весело і раптом підморгує...

І з’являється сонце.

Намацавши ногами мулисте дно, я вибралася на берег — мокра, в облиплому одязі — і впала на цупку траву біля моста. Руки були вимащені травою й глиною. З правого кулака звисав ланцюжок. Я довго не наважувалася розтиснути долоню — ану ж там нічого немає і я знову провалюся в кошмари?