Розділ двадцять третій Ключ

— Ти підкидьок. По батькові — не людина. Або людина з іншої... системи координат.

— Круто, — сказала я. — Але... ви ж усе одно будете зі мною дружити, правда?

І Льоша обійняв мене так міцно, що удостоївся ревнивого погляду від Єгора.

У темному коридорі підземелля я наздогнала Мішу. Він, як і раніше, тримався так, що наче все, що діється, його не стосується.

— Дякую, — сказала я. — Ти врятував увесь світ.

Він кивнув, наче я подякувала йому за чашечку кави.

— Як ти довідався про Сема... тобто про Єгора?

У двох словах він розповів мені про те, що сталося, поки ми з Гришею сиділи в підземній в’язниці, і закінчив так:

— Нічого випадкового не буває. Я дізнався те, що повинен був дізнатися, у потрібний час.

— Але ти сам вирішив.

— У мене не було вибору.

— Був. Ти міг би спокійно сидіти вдома...

Закурликав Мішин телефон. Він одразу ж відповів на виклик:

— Лера? Як ти почуваєшся? Ну, не ображайся, я вийшов ненадовго... та не покинув, зараз вернуся! Добре, куплю... добре, принесу... Так, дуже скоро...

Він винувато всміхнувся, зустрівшись зі мною поглядом:

— Ти теж могла не рятувати Леру. Кинула б у портал... чи як ви цю штуку називаєте. Але ти її врятувала...

Ще секунда — і я бовкнула б: «Ти ж мене за це не лаятимеш?» Я б язика собі відгризла після такого! Добре, що з часом у мене дедалі краще виходить ловити дурниці перш, ніж вони злітають з язика.

— Я залишуся з нею, — сказав Міша.

«Але ж ти її не любиш», — мовчки подумала я.

— Я за неї відповідаю, — сказав він дуже серйозно. — Не можу зараз кинути. Після всього, що було. Може, пізніше, потім...