Розділ двадцять третій Ключ

Єгор цілував мене й намагався зігріти диханням:

— Тобі не можна... мокрий одяг... пневмонія...

Інструктор мовчки кинув нам куфайки — і Єгорові, й мені. Піпл стояв, задерши голову, і глибоко дихав зі щасливим і спокійним обличчям. Ліза завмерла, уткнувшись у Гришине плече. Слова втратили сенс — хвилин на п’ятнадцять щонайменше.

Льоша сидів на стільці Інструктора, розглядаючи долоні. Зір вертався до нього поступово, і він здавався значно розгубленішим, ніж раніше, під час смертельної небезпеки.

Охоронці зводилися з підлоги, підсліпувато оглядалися, опираючись один на одного, брели до своїх місць. Інструктор клопотався, підкладав під розвалений стіл цеглу замість ніжок, пробував, чи надійні старезні табурети, квапливо збирав кісточки доміно. Було багато зіпсованих, оплавлених, деякі розкололися надвоє.

— Нехай, — сказав дядько Толя, розглядаючи розколоту кісточку. — Ми люди бувалі, що нам... Годиться!

Інструктор поміняв лампочку, що звисала з крученого шнура над столом, і охоронці неквапливо розклали кісточки на столі.

— Я вам інші принесу, — вирвалося в мене. — Я принесу вам нове доміно, значно краще за це!

Вони повернули голови зовсім синхронно, як одна людина, і подивилися з недовірою.

— А хочете, я принесу вам... «Монополію»? Або іншу настільну гру? — сама не знаю, хто мене тяг за язика, просто хотілося зробити цим трьом істотам щось приємне. — Ігор тепер багато... Хочете «Каркассон»? «Зіллєварство» чи «Мафію»?

Усі троє одночасно всміхнулися. Усмішки були різні: Серго всміхався сором’язливо, Іван Іванович — стримано, дядько Толя — широко й щиро.

— Спасибі, дитинко, — сказав дядько Толя. — Нам так звичніше. А ти все одно принось, принось, як матимеш час. Подивимося, що у вас за монополія з мафією нині...

І, одночасно кивнувши, всі троє повернулися до гри.

— Ти змінила майбутнє, — сказав Льоша.

Поряд стояв Інструктор і дивився дуже уважно.

— Ніхто зсередини системи не здатний міняти майбутнє, — сказав Льоша твердо. — Я бачив, як розвалився університет, як звалився купол, як загинули десятки тисяч людей! Мільйони! Я бачив, як місто було стерте з лиця землі й Тіні захопили все. Я бачив правду, я завжди так бачу. А ти... не з нашого світу, Дашо.

Я запитально глянула на Інструктора.

— Що він іще сказав? — спитав той упівголоса, і я чомусь одразу здогадалася, кого він має на увазі.

— Батько? Він сказав... «Ти подарунок цьому світові». Інструктор ледь осміхнувся. Кивнув, ляснув мене по плечі й покрокував до стола, де грали охоронці.

— І що це значить? — запитала я в Льоші.