Розділ XLII Важлива нарада містера Піквіка з Семюелем Веллером, у якій бере участь і родитель останнього. Несподіване з’явлення джентльмена в сюртуці тютюнового кольору.

Містер Вінкл мовчав.

— Сподіваюся, вам хоч трохи соромно? — спитав старий.

Містер Вінкл і тепер не відповів нічого.

— Вам соромно чи не соромно, сер?— напосідав джентльмен.

— Ні, сер, — сказав нарешті містер Вінкл, беручи Арабеллу за руку. — Мені не соромно; ні за себе, ні за мою дружину.

— Серйозно? — глузував старий джентльмен.

— Я дуже шкодую, що розсердив вас, сер, — сказав містер Вінкл, — але не маю ніяких підстав соромитись, що ця леді — моя дружина, а ваша донька.

— Давай твою руку, Нат! — промовив старий джентльмен зовсім іншим голосом. — Поцілуйте мене, моє серденько. Кінець-кінцем, ви — чарівна невісточка.

Через п’ять хвилин містер Вінкл пішов шукати містера Піквіка, і коли, повернувшись з ним, відрекомендував його своєму батькові, обидва джентльмени хвилин з п’ять тиснули один одному руки.

— Велике спасибі вам, містер Піквік, за мого сина,— сердечним тоном промовив старий містер Вінкл. — Я людина нервова і, коли бачив вас востаннє, був у дуже кепському настрої: так роздратувала мене несподівана звістка про одруження мого Ната. Тепер я бачив її на власні очі і цілком задоволений. Чи мушу я перепрошувати вас ще, містер Піквік?

— Аж ніяк, — відповів містер Піквік. — Ви дали мені те, чого єдино бракувало для повноти мого щастя.