— Що б воно не було, а тобі краще не вправлятися, — порадив Сем, — бо це небезпечний винахід.
— Він тобі не подобається, Семі? — спитав старий джентльмен.
— Зовсім, — одповів Сем.
— Ну, а для мене,— сказав містер Веллер, витираючи сльози, які котились по його щоках,— для мене було б великим полегшенням, коли б я навчився цього, і до того ж воно зберегло б багато слів, якими ми іноді обмінюємось з твоєю мачухою. Боюсь, проте, що ти маєш рацію, Семі. Це — занадто для мене, Семі.
Розмовляючи так, вони дійшли до дверей буфету, куди Сем, спинившись на хвилину, щоб глянути через плече й лукаво підморгнути своєму шановному родителеві, ступив перший.
— Мачухо, — промовив Сем, чемно привітавши цю даму,— дуже вдячний вам за ваш візит. Як ся маєте пастирю?
— О, Семюел! — зойкнула місис Веллер.— Жах який!
— Нічого подібного, мам[41],— заперечив Сем.— Хіба ж жах, пастирю?
Містер Стігінс підняв руки вгору, пустив очі під лоба так, що можна було бачити самі білки — а вірніше: жовтки — їх, але не відповів ні слова.
— Хіба в цього джентльмена болить щось? — спитав Сем, поглядом питаючи пояснення в своєї мачухи.
— Йому — добросердому — болить бачити вас тут, Семюел, — відповіла місис Веллер.
— Та невже? — здивувався Сем. — А я з його манер подумав був, що він забув підперчити останній огірок, який їв. Сідайте, сер. Ми не беремо зайвої платні за це, як казав один король, збираючись вичитати своїм міністрам.
— Молодий чоловіче, — урочисто промовив містер Стігінс, — боюсь, що ув’язнення не пом’якшило вашої вдачі.
— Перепрошую, сер, — відповів Сем. — Що це ви ласкаво зволили зауважити?
— Боюся, молодий чоловіче, що ця кара не пом’якшила вашої натури, — голосно повторив містер Стігінс.
— Сер, ви дуже люб’язні, кажучи таке, — відповів Сем, — але, боюсь, що натура в мене зовсім не м’яка, сер. Дуже вдячний вам за добру про мене думку, сер.
Тут якийсь звук, непристойно близький до сміху, розлігся в кріслі, де сидів старший містер Веллер, після чого місис Веллер, нашвидку зваживши всі обставини, визнала за свій конечний обов’язок виявити ознаки істеричного настрою.
— Веллер! — крикнула місис Веллер. — Веллер, зараз же іди мені сюди!
— Дуже вдячний тобі, моя люба, — відповів містер Веллер, — але мені дуже зручно й там, де я тепер сиджу.
Тут місис Веллер вибухнула плачем.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XXXIV, де описується зворушлива зустріч містера Семюела Веллера з його родичами. Містер Піквік, обійшовши круг маленького світу, де він мешкав, вирішує надалі якомога менше змішуватися з ним.“ на сторінці 3. Приємного читання.