Розділ XXXII, де оповідається, як містер Семюел Веллер потрапив у скруту.

Містер Веллер задоволено кивнув головою і, показуючи на свого друга Джорджа, спитав:

— А коли ви знімете з нього хомут?

— Він стоїть третім у списку,— сказав містер Пел.— Думаю, за півгодини дійде і його черга. Мій клерк повідомить нас, коли йому треба буде йти до суду.

Містер Веллер, захоплений талантами аторнея, оглянув його з голови до п’ят і почтиво спитав:

— Чого б нам випити, сер?

— А! ви дуже люб’язні, сер,— відповів містер Пел.— Та тільки, слово честі, я не звик до... час ще дуже ранній, я майже що... Ну, то нехай вже тоді принесуть мені пенсів на три рому.

Служниця, яка передбачала цей наказ, зараз же поставила перед містером Пелом повну склянку й ретирувалася.

— Джентльмени, — проголосив містер Пел, роздивляючись довкола.— За успіх вашого друга! Я не люблю величатися, джентльмени; це — проти моїх правил; але я повинен сказати, що якби вашому приятелеві не пощастило потрапити до рук такого... Ні! я вже краще мовчатиму. За ваше здоров’я, джентльмени!

Одним духом спорожнивши свою склянку, містер Пел облизав губи й поблажливо глянув на гурт візників, які, очевидно вбачали в ньому мало не божество.

— Ну, на чому ж ми спинилися?— спитав правний юрист.— Про що я казав, джентльмени?

— Ви, здається, зауважили, що не заперечували б проти другої склянки, сер? — з жартівливою поважністю підказав містер Веллер.

— Ха-ха-ха! — засміявся Пел.— Здорово сказано, здорової Фахівець з вас, бачу, гарний. Такого раннього часу, мабуть, воно занадто... Ну, та вже нехай буде так, як ви казали, дорогий сер. Гм!

Цей останній звук було солідне, повне самоповаги покашлювання, і ним містер Пел хотів відзначити, що вважає за недоречне виявлений деким із слухачів нахил до веселощів.

— Небіжчик лорд-канцлер дуже любив мене, джентльмени,— ознайомив містер Пел.

— Честь і слава йому за це,— схвалив містер Веллер.

— Та хіба ж могло бути інакше?— здивувався клієнт Пела.

— Звичайно, інакше й не могло бути,— сказав дуже червоновидий чоловік, що досі не промовив ні слова і, здавалося, не вмів говорити.

В цей момент до кімнати вбіг хлопчик із синьою торбою і сповістив, що починають розглядати справу Джорджа. Почувши таке повідомлення, все товариство прожогом кинулось на вулицю і стало прокладати собі шлях до суду — підготовча операція, що на неї, як вирахувано, треба звичайно від двадцяти п’яти хвилин до півгодини.

Дужий містер Веллер усією своєю вагою увігнався в натовп, сподіваючись так або інак продертися до суду. Успіхи його не дорівнювали його сподіванням, бо він забув зняти свій капелюх, і якийсь невидимий суб’єкт, що по ногах його він завзято товкся, ударом кулака насунув йому головний убір на самісінькі очі. А втім, цей суб’єкт, очевидно, враз покаявся в своїй запальності, бо, невиразно скрикнувши від здивування, втяг старого джентльмена в залу засідань і після гарячого змагання визволив спід капелюха його лице й голову.

— Семі? — скрикнув містер Веллер, діставши змогу впізнати свого визволителя.