Розділ XV Приємний день, що неприємно закінчився.

— А хіба джентльмен не мисливець, сер?— спитав довгий ловчий.

— Ні,— відповів містер Вордл,— і до того ж він шкутильгає.

— Мені дуже хотілося б піти з вами; дуже,— сказав містер Піквік.

Всі співчутливо мовчали.

— По той бік огорожі стоїть тачка,— примовився хлопець,— служник джентльменів може котити її по стежках слідом за нами, а ми допоможемо переносити її через паркани.

— Правильно,— зрадів містер Вордл, якому ця ідея сподобалась, бо він любив спорт в усіх його проявах.— Правильно! Здорово вигадано, хлопче! Я зараз розпоряджуся.

Посадивши містера Піквіка в тачку, мисливці рушили в путь. Вордл і довгий ловчий вели перед, а містер Піквік з тачкою, підштовхуваною Семом, були в хвості походу.

Раптом собаки завмерли на місці, і мисливці теж спинилися.

— Що таке з собаками? — захвилювався містер Вінкл.— Як нерухомо вони стоять.

— Тихо, прошу! — застеріг його містер Вордл.— Хіба ж ви не бачите — вони роблять стійку?

— Роблять стійку! — здивувався містер Вінкл, роздивляючись навкруги, ніби шукаючи якогось надзвичайного краєвиду, що захопив своєю красою розумних тварин.— Роблять стійку... На що ж вони там дивляться?

— Не ловіть гав,— сказав містер Вордл, не відповідаючи на запитання в такий серйозний момент.— Ну!

Почувся різкий шум крил, що примусив містера Вінкла відстрибнути назад, наче його підстрелили.— Бах! бах! — гримнули два постріли. Над полем заклубився дим і розвіявся в повітрі.

— Де вони? — скрикнув містер Вінкл, крутячись на всі боки у стані величезного збудження.— Де вони? Скажіть мені, коли стріляти. Та де ж вони? Куди вони поділися?

— Де вони? — спитав містер Вордл, засовуючи в торбинку пару птахів, що їх поклала йому до ніг собака.— Ось!

— Ні, ні; я питаю про інших,— метушився містер Вінкл.

— Тепер уже досить далеко,— відповів Вордл, заряджаючи знову свою рушницю.

— Хвилин через п’ять ми, я думаю, надибаємо новий виводок,— сказав довготелесий ловчий.— Якщо джентльмен почне стріляти зараз, то, мабуть, саме тоді й влучить.

— Ха-ха-ха! — засміявся містер Веллер.

— Сем! — спинив його містер Піквік, співчуваючи своєму зніяковілому компаньйонові.